Я не є супермегакрутим знавцем футболу, тому для мого аматорського рівня книга цілком пристойна, хоч я і не знайшла в ній чогось вау. Єдине, що я зрозуміла точно: футболісти люблять випити (що наші, що зарубіжні). Хотілося дійсно прочитати і про дівчат, і про якісь цікаві моменти з біографії. А вийшло, що Лужний завжди слідував принципам, сварився із Сабо, поважав Лобановського і не любив Леоненка. І всі Олегові заважали досягти успіху: то продавати його за кордон не хотіли, то за кордоном не цінували, і в «Таврії» не склалося. І взагалі в усьому винні корупція і непрофесіоналізм. А може, дійсно так воно й є. Просто Романович не любить давати інтервʼю. Книга на четвірку з мінусом, хоча я прочитала її на одному диханні і не шкодую. Хочеться вірити, що в Романовича складеться на новій посаді і в наступних його історіях позитиву буде більша.

Книга починається з довгої тиради про те, яким безкомпромісним був Лужний на полі й поза ним, і що саме тому книга буде такою ж — із усіма неприємними подробицями, а не просто черговою статтею з Вікіпедії. Насправді ж у будь-якій статті Вікіпедії більше життя, ніж у цій книзі. Половина тексту — це буквально шкільний реферат на тему радянського та українського футболу, Лобановського і його методів, «Арсенала». Майже без жодних цікавих деталей чи історій, яких очікуєш від людини, безпосередньо причетної до всього цього. Просто перелік і поверхневий опис подій та загальновідомих фактів. Друга половина книги — суцільні самооправдання, чому не склалося наприкінці кар’єри у «Вулвз» і в численних тренерських спробах. Загалом — стандартна історія для автобіографій. Думаю, головна проблема книги в тому, що співавтор (Бебех) так і не визначився, чим ця книга має бути. Подекуди складалося враження, що вона писалася для людей, які взагалі не цікавляться футболом. Дуже сумніваюся, що такі люди купували б книгу про Лужного — усе ж це не той масштаб особистості, щоб бути впізнаваним поза футбольною аудиторією. Та й таким читачам я радше порадив би просто почитати Вікіпедію — там значно більше цікавих деталей. Або ж, можливо, Бебех і справді намагався зробити з цього щось більше, але через свій добре відомий характер підлабузника не зміг переконати Лужного поділитися справді цікавими й, можливо, суперечливими історіями. Наприкінці книги, в одному з «гостьових» коментарів, була історія про те, як Лужний відмовився від публікації власного інтерв’ю, вважаючи його занадто щирим. Цілком імовірно, що й тут він продавив чимало цензури, адже крізь усю книгу постійно проскакує нічим не обґрунтована надія на новий амбітний тренерський проєкт, і, вочевидь, у власних очах Лужного будь-які спірні висловлювання можуть зашкодити його репутації. Із плюсів можу відзначити хіба що ті самі згадані раніше гостьові коментарі — по кілька сторінок після кожного розділу. У коментарі Кварцяного, буквально на пару сторінок, було значно більше цікавих і раніше невідомих деталей та історій, ніж у всьому тексті Бебеха-Лужного. P.S. Гірше за зміст книги — лише її обкладинка.