Це модерністська псевдобіографія Степана Бандери. Історія починається з проросійського блогера Артема Кочубея з Києва, який заробляє гроші, створюючи статті про «ворогів російського світу» від українців та євреїв до геїв, єдиним бажанням яких є знищення «Третього Риму» (Москви). Одну з найважливіших проблем він бачить у прославлянні Бандери. Він настільки захоплюється цим фальшивим створенням інформації, що впевнений, що навколо нього самі вороги (і всюди бачить Бандеру, іноді кілька копій одночасно) і хочуть його вбити. Охоплений власним терором, він вирішує втекти до Росії, але сідає в не у той потяг і замість цього вирушає на Донбас. У поїзді він зустрічає снайперку Гремиславу (яка, як стверджує сам автор, списана з Надії Савченко), яка каже, що вона пише біографію Бандери. Він починає її читати, і історія отримує другу хронологію або “книгу в книзі”. Якщо читач очікує побачити розвиток персонажів під час оповідання, він не буде задоволений, герої є більше «реквізитом для жартів», ніж реальними людьми, що цілком доречно для абсурдистської історії. Перлиною книги є переосмислення життя Бандери та його часів: у уявній альт-історії з’являється велика кількість реальних персонажів - від Сталіна, який у травні 1945 р. інкогніто відвідав Берлін, щоб зустрітися з представниками Групи 47 (група учасників німецьких письменницьких зборів, започаткованих у 1947 р.), до батька Бандери, що бачить у 1918 році під час боротьби з поляками гігантських привидів Івана Гонти та Чорної Мадонни Ченстоховської, які підтримують українців та поляків відповідно до нацистського концтабору поблизу орбіти Плутона та з охоронцями у вигляді дронів. Основна ідея полягає в тому, що: «історія — це просто набір подій, про які жоден із нас не має навіть приблизного уявлення. Тому про історію треба або мовчати, або говорити все, що завгодно. Саме так усі й роблять, і це врешті призводить до засмічення історичного наративу легендами та містифікаціями, які деякі люди визнають на одному рівні зі справжніми фактами, а інші — навіть і набагато кращими за факти, бо з них зручніше будувати ідеології. Відсіювати справжні факти від симульованих — це все одно, що будувати башту з сухого піску під час шаленого ураганного вітру. Ця праця неможлива, марна, та ще й нікому не потрібна. Є також багато людей, яким ця башта загрожує, тому вони зруйнують її за першої ж нагоди, навіть усвідомлюючи, що вона ніколи й за жодних умов не буде побудована. І навіть якщо б не було цього ураганного вітру та охочих зруйнувати башту, то й сам пісок зникає настільки швидко, що до нього не встигаєш навіть торкнутися. Саме тому ця башта існує тільки в уяві певних людей, але й самі ці люди швидко зникають. Настільки швидко, що не встигають повідомити про ідею цієї башти іншим. Тут ідеться саме про ідею башти, а не про можливість її побудови чи про певні плани боротьби з вітром та утриманням сухого піску, або ж про спроби запобігти її руйнації з боку незадоволених баштою, адже повідомлення всіх цих подробиць зайняло б надто багато часу — і ті, хто слухав би ці подробиці, також устигли б зникнути абсолютно безслідно, навіть не передавши уривків своїх хаотичних та безладних спогадів нащадкам, які б ніколи не змогли ними скористатися й навіть не змогли би зрозуміти, про що йдеться, бо сама мова до тих пір змінилася б невпізнанно й мало би знайшлося охочих розшифровувати цей безглуздий текст про неможливість побудови башти, бо в цьому немає жодного сенсу, адже в часи, коли нарешті вдалося передати ці уривчасті повідомлення ні про що, від ідеї побудови башти відмовилися на офіційному рівні, навіть не знаючи, що колись купка відчайдушних ентузіастів та аматорів проводила спеціальні досліди на цю тему.» Дуже цікава книга, яка не боїться підняти деякі суперечливі теми, наприклад, антисемітизм частини ОУН або глузування з Бандери, але не зводиться ні до ганьблення, ні до прославлення.