Прочитала за пару днів, дуже захорливий сюжет і глибокі персонаажі, змушує задуматися та залишає приємний післясмак.

Коли ти біла в країні, де більшість білі — треба заговорити, щоб інші зрозуміли, що ти чужа. Коли ти чорна в країні білих — ти чужа з першого погляду. Тема темношкірих людей в білій Америці з першого погляду — далека і складна для сприйняття. Особливо, в контексті африканців, а не афроамериканців. Бо я не знаю багатьох підводних каменів, ніхто з близьких мені друзів не проживав подібний досвід. З іншого боку — це роман про еміграцію. Яка різниця — чорний ти, білий, який завгодно. Це історія про те, як зібрати себе заново в новій країні та водночас не втратити свою унікальність. А це вже дуже близько для мене. Головна героїня — молода дівчина, нігерійка Ефімелу. Вона любить глибокі книги, цікаві фільми, гостра на язик. В старшій школі Ефімелу знайомиться з Обінзе, їх стосунки розвиваються коли вони стають студентами. Та економічна ситуація в Нігерії не сприяє їх щастю. Викладачі в університеті Ефімелу страйкують через невиплачені зарплати. Знайома нігерійській молоді ще зі школи атмосфера “звідси треба валити або в Британію або в США” стає дедалі актуальнішою. І Ефімелу їде в Філадельфію, а Обінзе з часом — до Лондона.  А далі — шлях зі злетів і падінь. І це не лише про адаптацію в новій країні. Головна героїня проходить добре відомий багатьом із нас шлях, коли ти вже давно не живеш з батьками. Ти ще чужа в новому місті, але одночасно вже чужа у місті рідному. Після 10 років життя в Америці до Ефімелу приїздять в гості її батьки, і вона ловить себе на думці, що їй трохи соромно за їх провінційність, коли вони просять сфотографувати її під американськими вивісками, щоб вдома показати сусідам. Їй також соромно за те, що їй соромно. Бо в дитинстві батьки були велетнями — розумними, недосяжними, ідеальними. Вона дуже добре помічає напівтони. З яким подивом дивляться білі жінки на те, що її хлопець (багатий білий республіканець) обрав саме її. В книзі є дуже добра фраза “в Америці є расизм, але немає расистів”. Бо всі американські расисти це люблячі батьки, надійні співробітники, добрі громадяни (хочеться додати “найкращі дружини та мами двох янголяток”). Проживши 13 років в Штатах, Ефімелу вирішує повернутися в Нігерію. Тут її чекає зустріч зі знайомим-незнайомим домом, а ще зустріч із першим коханням Обінзе… Я цю книжку не стільки прочитала, скільки прорефлексувала. Що я винесла з “Американхи”? Скільки відтінків шкіри в цьому світі — стільки ж у ньому правд. Одна правда свідчить, що за кордоном ти завжди чужий, і щастя є лише в рідній країні.  Інша правда говорить — сміливі мають щастя будь-де. Пробуй, шукай — живемо лише одне життя. Третя правда наголошує, що жити можна будь-де, але завжди з тугою у серці за домом. Четверта — що дім не дається по замовчуванню, його треба шукати. Є ще й п’ята, яка об’єднує всі попередні правди, доводячи, що може бути комбо. І це лише частина відомих мені правд. Ця книга — про пошук цієї правди. Суб’єктивний, неідеальний, непослідовний. Але правильний, бо він — свій.