Я читаю дуже різну літературу. Але коли мені погано, чи коли світ навалюється на мене всією своєю безмежною світовою вагою, я читаю дитячі книжки. Цю прочитала більше року тому, але час від часу вишукую улюблені моменти і перечитую їх. "Айхо, або Подорож до початку" - це про хлопчика. Підлітка, який одного разу покинув дім, зручний і затишний, аби познайомитися зі світом. Про вихід із зони комфорту, як сьогодні люблять говорити "експерти". Айхо чимось нагадує гобіта. Простий, наївний, дуже "домашній" і маленький порівняно зі світом навколо. Але гобіти просто собі контрастували з суворою реальністю за межами Ширу. А коли ви читаєте про Айхо, то здається, що світ добрішає навколо нього. Що бездушні тварини, ще бездушніші пірати, всілякі шахраї і злочинці потрапляють у якусь невидиму сферу поблизу цього хлопця, і самі змінюються. Попри все, історія неймовірно динамічна. Читаючи, не встигаєш видихнути, як починається інша пригода. Те, що треба бентежною і теплою весною

"Айхо, або Подорож до початку" — це українська фентезійна книжка, що є переможницею одного з найпрестижніших літературних конкурсів країни, яка зібрала чимало позитивних відгуків читачів та критиків, проте... чи все так з нею добре? Я перечитала багато книжок у жанрі фентезі, тому сміливо можу розповісти, який вклад у жанр внесла та чи інша книжка. Найчастіше прочитані мною книжки привносили щось своє, щось цікаве, що змушувало читати їх далі, не відриваючись. Звичайно були історії і менш вдалі, до таких я б і віднесла "Айхо, або Подорож до початку". Так, книжка українська і ніби з претензією на оригінальність, але чи достатньо лише цього, щоб сказати, що книга вдалася? Перша і головна її проблема — кліше. Книга увібрала до себе всі можливі сюжетні та жанрові штампи — тут вам і обране дитя, яке залишилося без батьків, і його унікальність змішана з невпевненістю, і велике зло, що, скоріше, є великим штампом, а що найголовніше — абсолютно передбачуваний сюжет. Все це вже було в інших фентезійних книжках, тому читати знову те ж саме, та ще й значно менш цікаве якось не має сенсу. "Айхо, або Подорож до початку" — це суміш "Гаррі Поттера", "Володаря перснів" та історії про Ерагона Крістофера Паоліні з елементами українського фольклору. Можна описати й штампи так, що зачитаєшся, як, наприклад, у "Гаррі Поттері", де цікавий закручений сюжет, чудово пропрацьований світ, але "Айхо, або Подорож до початку" цим похвалитися не може. Ця книга наче погана копія хороших робіт. На перший погляд може здатися ніби вона прекрасно пропрацьована, адже ми бачимо стільки істот, героїв, назв, але... Це знов таки уклін вже до іншого твору — "Володаря перснів", тільки останній має такий формат, де своєрідна перегруженість необхідна, вона є частиною того світу, а також не слід забувати, що "Володар перснів" не є підлітковою літературою. "Айхо, або Подорож до початку" навпаки переповнений усім цим незрозуміло для чого. Пропрацьованості історії це не додає, а навпаки не дозволяє нею проникнутися, адже книжці дуже не вистачає інформативних описів. Читача завалюють назвами та іменами, майже не пояснюючи їх! Причому все це звалюється на нас з самого початку книги, де, по суті, ми повинні тільки починати знайомство з цією роботою. Скажу навіть більше — уся ця зайва насиченість деталями світу звалюється вже в анотації, яку читаєш ніби на іншій мові, не розуміючи, а навіщо взагалі це читати, якщо навіть анотація не пробуджує інтерес? Книзі катастрофічно не вистачає гарних діалогів, змістовних описів та роздумів. Можна сказати нібито герою чотирнадцять років, що ви хотіли побачити? І тут знову в мене виник дисонанс, адже Айхо чомусь або розповідає все як сорокарічний філософ, або як восьмирічна дитина. Там, де необхідні описи роздумів чи світу, їх немає, там де вони не потрібні, дитина виражається так, що незрозуміло то дорослий чоловік чи підліток? Це проблема, враховуючи, що розповідь ведеться від першої особи... З одного боку, книгу нібито спеціально намагалися зробити серйознішою, з іншого — спростити її до максимуму, ніби писали її дві різні людини, які так і не зрозуміли, що вони взагалі хочуть написати. Також не грає на руку й динаміка. Точніше те, що видають під видом динаміки та екшену. Події розвиваються аж надто швидко, настільки, що складається відчуття, ніби ти дивишся фільм на перемотці. Ні, динаміка пишеться не так, не потрібно вирізати потрібні описи, роздуми та діалоги, не потрібно робити текст куцим, не потрібно описувати події, які просто необхідно розписати, у двох словах. За десяток сторінок відбувається те, що у нормальній роботі зайняло б сотню сторінок. Через це читати стає не дуже цікаво, адже ти не встигаєш проникнутися ні до героїв, ні до сюжету, крім того автор і сам не акцентує на цьому увагу, тому й читачеві це не вдається. Загалом можу сказати, що "Айхо, або Подорож до початку" — це книга не для мене. Так, вона легко читається, але на цьому, мабуть, і закінчуються її переваги. Ви скажете, що це ж підліткова книжка, вона адаптована для дітей, але хто сказав, що дитяча література повинна бути саме такою? І чому, якщо це дитяча література, вона настільки насичена іменами та назвами, що діти явно не зрозуміють і не запам’ятають? Навіть дитяча література повинна бути якісною, продуманою та цікавою і спрощувати її до примітивності і перегружуючи одночасно точно не слід.

Я не планувала читати цю книгу, та потім натрапила на уривок і подумала, що може й варто спробувати, бо написано досить цікаво. Так воно і сталося, що я прочитала "Айхо, або Подорож до початку" - українське фентезі, яке написала Ореста Осійчук, відома ще під псевдонімом Оршуля Фариняк. Ця історія відкриває серію книг про незвичного хлопчика Айхо і його пригоди у вигаданому казковому світі, населеному магами, таємничими орденами, воїнами, піратами, жерцями та безліччю загадкових істот. Читач відкриватиме для себе досі невідомий світ разом із головним героєм, якому доведеться здійснити повну небезпек мандрівку для того, щоб зрозуміти, хто ж він такий і яке його призначення... Сюжет закручений. Навіть не намагатимуся його переповідати. Події, дійові особи і місця подій змінюються просто блискавично, як на мене. Спочатку важкувато розібратися, що й до чого та запам'ятати всі країни (чи то міста або землі) й героїв, які згадуються у тексті. З часом, звичайно, все прояснюється, та мені здається, що таки забагато намішали персонажів і подій у одній книзі. Ще трохи збивають із пантелику своєрідні стрибки у часі - одні дні з життя головного героя розписуються мало не посекундно, а потім раптом минає кілька років за один розділ. Мабуть, другу книгу серії все ж прочитаю (вона вже теж вийшла друком), бо списую ці недоліки на дебют. Радує, що й в Україні пишуть прикольне фентезі. Для дітей)