Мені читати цей роман було цікаво, в першу чергу, через майстерно змальовані авторкою почуття та переживання головних героїв. Занурившись у емоції твору, я не могла відірватися від нього, поки не дочитала до кінця. Безсумнівно, незважаючи на свій молодий вік, письменниця добре розбиралася в психології людини, адже так майстерно змогла розкрити мотиви вчинків персонажів. Викликає співчуття не лише відчай вченого-фанатика, який посягнув на роль бога, а потім так гірко розкаявся за це своє прагнення. Так само не можна без співчуття читати про нещасне створіння, що так прагнуло до контакту з людьми, просило від них лише визнання, якщо не любові та ласки. Франкенштейн не може пробачити собі своєї помилки, він сповна відчув на собі її наслідки. Але і марні спроби створіння знайти спосіб здобути прихильність свого творця, якщо з іншими це неможливо, так само змушують замислитися. Читаючи роман, я не могла скласти якесь одне враження про описувані події. Ось читаєш монологи Віктора і віриш йому, співчуваєш йому, думаєш:"Так, він правий". А читаєш сповідь створіння і відчуваєш вже те ж саме до нього. Мабуть, це тому,що авторка розповідає про два життєві шляхи, дві долі і, напевне, про дві правди. У кожного своя. Хто ж правий? На мою думку, відповідь для кожного читача буде своя.

Це дивовижно, але авторка написала свій твір, який став одним із найпопулярніших і найбільш екранізованих, у 19 років. І не дивно, що книга набрала такої популярності, адже вона неймовірна. Коли я читала, то  не могла відірватися. Ця книга не просто про вченого Віктора Франкенштейна і монстра, який постав із його експериментів. Це щось набагато глибше. Ми відчуваємо усі переживання і думки головних героїв Віктора і його дітища, що саме змушує їх на ті чи інші вчинки. Тут порушуються проблеми шляху до мрії і визнання, знань і творчості, любові і жорстокості, щастя і страху, самотності і дружби, краси і людського не розуміння. Книга змушує задуматись над багатьма речами і підчерпнути багато знань. Особисто для себе я зробила такий висновок: що все що ми створюємо, прекрасне чи потворне, це все як наші діти, які потребують уваги і підтримки. Не потрібно боятись іти за мрією, але і потрібно відповідати, за все що ти робиш і не боятись виправляти помилки, і якщо щось виходить не дуже, якщо ти боїшся того, що ти накоїв, не потрібно від страху тікати, потрібно все це прийняти і виправити на початках, поки воно не принесло ще більшої шкоди. Мені здається, якби Віктор прийняв свого монстра з самого початку і не злякався, піклувався про нього, як про свою дитину, адже з одного боку це так і є, подарував йому любов від свого серця, то все би склалося інакше. А ви як думаєте?

Мабуть, ім'я потвори Франкенштейна знайоме багатьом. Читаючи, я не могла повірити, що цей твір написала 19-річна дівчина та ще й 200 років тому... Історія розповідає про те, як один молодий вчений, Віктор Франкенштейн, зумів створити живе створіння із неживої матерії, частин тіл померлих. Невідомим чином він дав життя новій істоті, а потім, злякавшись зовнішнього вигляду свого "шедевру" просто вийшов із дому не зачинивши двері... З першого дня існування творець називає своє творіння "потворою", "монстром", хоча той зовсім не винний ні в чому... Особисто мені головний герой, Віктор Франкенштейн, видався якимось слабохарактерним, лабільним, зовсім не послідовним чоловіком. А от його витвір, навпаки, досить розумним, мужнім, саможертовним, освіченим, до того ж, всі ці якості він здобув самотужки. Практично до самого кінця твору я симпатизувала цій людиноподібній істоті, адже він мав добре серце, хоча при цьому викликав жах у кожного, хто його бачив. То хто ж винен, що потворне на вигляд створіння, але чисте і добре всередині, стало справжнім монстром, який підняв руку на людей, а особливо на свого творця? Хто насправді у цій історії монстр? Істота, яку створили і одразу ж покинули, прирекли на самотність, відлюдність, неприйняття? Чи вчений, який захотів приміряти на себе роль Бога та не справився з нею? Мабуть, неспроста за цим створінням закріпилося ім'я творця - Франкенштейн, саме так називають його й донині, хоча ні творець, ні, навіть, авторка не дали йому навіть наймення.