Василь Махно написав чудову збірку есе «Уздовж океану на ровері». У цій книжці зібрано 92 есе. Це не просто есе – це глибокі роздуми, переживання, спогади, мрії автора. У книжці розміщені чорно-білі фото, які додають тексту особливого романтизму, загадковості. Василь Махно не спроста назвав свою збірку «Уздовж океану на ровері». Адже це не просто есе - це подорож. Мені навіть здається, що автор у назві загубив чи пропустив одне слово. Це слово «подорож». Адже коти ти читаєш книжку, ти ніби мандруєш, подорожуєш. Коли ти читаєш ці есе, ти відчуваєш, що то не автор, то ти живеш, знайомишся, розмовляєш, мислиш, переживаєш… Це ніби ти мандруєш, і твоя подорож має 92 зупинки. Кожен есе наповнений особливим змістом та має свій особливий меседж. Есе є великі та малі, деякі навіть зовсім коротенькі, але кожен з них має щось особливе. Щось таке, що змушує читача задуматися над прочитаним. Головним об’єктом есе може бути людина, місто, рослина, об’єкт. Тому читач має змогу познайомитися з новими видатними людьми або дізнатися якусь особливу, нову інформацію про видатних людей. Також, читаючи есе, можна відкрити для себе багато чудових міст, музеїв, архітектурних пам’яток та пригадати визначні події. Коли ти читаєш книжку Василя Махно, то ти хочеш, дочитавши есе, взяти телефон і в мережі Інтернет дізнатися щось більше про людину, місто, традицію, подію…. Так читач може розширити свої знання. Стиль написання автора простий, але наповнений глибоким змістом. Василь Махно пише про прості, звичайні речі, але з особливим акцентом. Автор вживає звичайні прості звороти, порівняння, зрозумілі кожному читачу. Але в одному короткому реченні Василя Манхо можна відчути цілий світ. Для мене особливими були есе про родину, дім, родинні традиції та про Україну. Але після прочитання усіх есе важко вибрати якийсь один, бо кожен з них унікальний. Книжка «Уздовж океану на ровері» - це моє перше знайомство із автором Василем Махно. І це знайомство було фантастичне. Я ще хочу познайомитися із цим автором, прочитавши його інші книги.

Неспішне читання по кілька розділів - це про дану книгу. Будучи біографічним збірником моментів із авторського життя, читачу неможливо розігнатися і проковтнути все за день - чого й не треба, а от поволі рухатися до останньої сторінки цілком вдається. Книга схожа стилем оформлення на свою старшу сестру 2019 року - "Околиці та пограниччя", але якщо там різноманітні світлини та збірка статей, то в цій книзі - портретні фото й невеликі замальовки. Загалом, на сторінках представлені розмірені уривки з життя автора. Події та зустрічі, різні епізоди, дошукування стовбуру родинного дерева, закулісся нової книги, поетичні фестивалі та стихійні лиха, особистості поетів і письменників - як відомих і знаних, так і ексклюзивних. Читача чекають короткі мандрівки на пірс в околиці Нью-Йорка, Єрусалим та Бучач, Новий Орлеан і Рим, Монток і Венеція, Стамбул і Таллінн, Язловець і Тбілісі. Висновок: кому зайшов "Дім у Бейтінґ Голлов" - можна братися. Є чимало світлин персоналій з архіву В.Махна й атмосфера атлантичного узбережжя.

Галина Груць Переді мною на столі нова книга письменника з метафоричною назвою «Уздовж океану на ровері». Вона складається з 92 есеїв, образків, мініатюр. До слова, жанр есе в творчості Василя Махна займає значне місце. Есеїстика стала для нього не лише способом самовизначення, самоідентифікації, а й архіважливою частиною творчості. Талант Махна-есеїста повністю розкрився в еміграції. Його короткі влучні історії з нової збірки спонукають читача замислитися над виборами, які робимо впродовж усього життя. Якщо візьмеш книжку в руки, то познайомишся з ними, читачу. Зрештою, навіщо напускати туману: книга – черговий махнівський довершений витвір. Правда, витвір свого роду, в своєму роді: гранично відвертий, сповідальний, екзистенційний, емоційний, ностальгійний, цікавий, чарівний, принадний. І все це одномоментно, під однією обкладинкою. Я не знаю, як це робить Василь Махно. Я уважно переглядала усі сторінки та вдивлялася в усі значки, які ми називаємо буквами, і які при написанні їх один за одним у певному порядку складаються в слова і в речення. Я пробувала разом з автором шукати «утрачені слова, які збудували цей світ». І не знайшла нічого незвичайного ні в написанні цих магічних значків, ні в прочитанні цих простих слів, з яких складається книга. Я пробувала читати деякі сторінки вголос, щоб розчути як слід звуки книжної мови, в надії пізнати в них якісь мантри, заклинання або інші магічні прийоми – все те, що привело мене в цей розгубленоприголомшливий стан. І я таки почула щось незвичайне, магічне. Я старанно висолоплювала язик, розглядаючи в дзеркалі всі ці смакові сосочки, і хоча знайшла їх абсолютно звичайними, відчуття магічності не зникало. Отже, річ не у голосному звучанні. Але тоді чому ця книга настільки відрізняється від безлічі інших?... У чому її магічність? Я принюхувалася до своєї новенької книжки, яка надійшла Новою поштою, – звичайний легкий запах звичайного паперу впереміш із запахом обкладинки ... Але ця книга зробила майже неможливе – вивернула мене навиворіт, розбентежила мою пам`ять. Вона змусила мене невпопад мугикати щось у відповідь на спроби поспілкуватися зі мною по телефону під час читання. Вона заставила мене порушити всі звичні розпорядки дня. Вона як досвідчений психотерапевт пройшлася по моїй душі і привела мене в стан катарсису, після якого так оглушливо тихо і так хвилююче спокійно… А вразив мене, вочевидь, специфічний витончений естетський стиль, в основі якого лежить особлива чутливість. Це поетична проза, сиріч прозаїчна поезія. Ні додати, ні відняти. Ліричні медитації активно проникають у малу прозу Махна, зумовлюючи як буттєві роздуми митця, так і його особисті одкровення. Для Махна надзвичайно важлива емоційно-почуттєва основа текстів, прагнення до сповіді перед іншими, можливо, навіть до кінця неусвідомлене. Власне, тексти цієї книги дозволяють почути його живий голос – голос людини мудрої, мислячої, талановитої, вразливої, сприйнятливої, чулої, яка займає активну життєву позицію і постійно розмірковує над питаннями буття, їдучи на ровері вздовж берегових ліній океану: чи місце народження важливе, чи хтось почує його сповідь, чому варто озиратися на «полуничні галявини нашої пам’яті», який шлях поета?... Відповіді на ці запитання шукаєш разом з автором і розумієш, що частково на них відповідає час, у якому ми живемо, частково – наше життя… Багато запитань залишаються риторичними. Відтак письменник допомагає зрозуміти, що внутрішня людина лише тоді «прозріває», коли в глибинах свого «я» відчуває присутність віковічного зв'язку з минулим, з теперішнім, з прийдешнім, з іншими людьми, з окремою людиною. Мабуть тому на сторінках книги так людно. Баба, дід, тато, мама, брат, Рубчак, Драч, Кандінський, Юджин, Саша Блондер, Гигір Тютюнник, Дмитро Стецько, Грабовський, Ларкін, пасажирка берлінського потяга і багато інших… Водночас світ Василя Махна – це він сам. Читаючи, неможливо не відчути надії вічного подорожнього, який, натхненний дорогою, ніколи не зупиняється, шукаючи доми, в яких ніколи не мешкав. А тому будує їх із власного життя. «Матеріал крихкий, однак випробуваний…. Дім не просто будівля, а країна – не просто територія». Тут, в Україні, книгу прочули і почули, хоча вона написана там. Ті, хто вміє не лише читати, а вчитуватися, хто вміє «бачити вухом і чути оком»… Зізнаюся, що перегорнувши останню сторінку, відчула щемливе зворушення і зрозуміла, що автор таки навчився «їздити ровером по воді, а не лишень уздовж океану»…