Дуже захоплюючий роман, насичений неймовірними пригодами і великою жагою до внутрішньої свободи, дуже рекомендую почитати

Перечитую цей роман коли є необхідність знов відчути нашу співучу мову, коли втомлююся пробиратися через тексти сучасної літератури та перекладів. З перших сторінок роману наче на крилах ти поринаєш в світ Бердника. І ці крила -це вишукана літературна українська мова. Ця книга стоїть на перетині прози та поезії. Романтична феєрія з глибокою філософією всесвітнього рівня. Одна з небагатьох книг в українській літературі де піднімаються загальнолюдські цінності. Питання свободи духу, прагнення духу.

Якщо переказати сюжет книги своїми словами, то це звучатиме як дика маячня. Мотивація персонажів, логіка подій, зв'язок між ними - цього вкрай бракує. Твір складається з трьох книг - і перша з них ніяк не впливає на другу і третю. Це просто якась додаткова історія, що навіть вирізняється за стилем. Оповідь будується за принципом "історія, яку розповідають всередині історії, яку розповідають всередині..." Так багато персонажів, що жодного індивідуально не розкрили. Вони всі однаково мислять і однаково говорять. Хай то буде робот, фізик чи інопланетянин. Усі думки всіх героїв виражено за допомогою однакових художніх засобів - образних кліше: світанки палають, серце стискається, заламуються руки, вмиваються сльозами. Жодних унікальних епітетів чи порівнянь. Самий лише пафосний пафос. Читаєш такий текст і мимоволі відчуваєш сором. ("Ти дала мені душу, прекрасна мати! Хочу бути твоїм сином..." - мабуть, саме так розмовляли люди в 1970-х). Дуже багато слів про любов, боротьбу, свободу і протидію інволюції. Але жоден з героїв не пояснив, що розуміє під любов'ю (це я не прискіпуюсь, вся 1 книга присвячена пошуку відповіді на це питання), за що хоче боротися, що таке свобода. До чого вони закликають, так красиво і з розумними словами про часово-просторовий континуум? І чому я маю вірити в кохання, якщо воно за сюжетом виникає за 3 секунди і зраджується так само швидко, тому що знайшовся інший об'єкт почуттів? Але головне - логічні діри. ДІРИ! Я не буду описувати всі ляпи, щоб не спойлерити, але десь щоп'ять сторінок я вибігала до знайомих із криками: "Що за маячня!" І це не лише про технологічні моменти, які у 1970-му ще не могли передбачити (на приклад, звичайний запит до бази даних описано як політ квантового променя), але й про порушення законів світу, які автор сам же й задав. На приклад, чітко запрограмований робот починає абстрактно мислити на відсторонену тему. Або сказано, що лише підготовлена особистість може здійснити певну трансформацію - але головна героїня робить це одразу лише тому, що вона головна героїня. Скептик-вчений побачив яскравий сон і вирішив, що це видіння з минулого життя (якби на самому початку книги він так не зробив, то і книги не було б). Персонажі поділені на позитивних і негативних. Якщо персонаж хороший - то інші герої йому одразу вірять, з перших слів. Якщо поганий - то він максимально карикатурний поганець, який прагне знищити все хороше. А у підсумку і ті, і ті - картонні. Просто одні за все добре, а інші за все зле. З близького до сучасності в творі лише модель світу, де створено наче як ідеальне існування, але мешканці потерпають від депресії. Вся інша історія - просто взірець літератури радянського періоду.