Вражаюче. Книга одразу про все: про життя та смерть, про людяність і жорстокість. Мені було так невимовно жаль маленького Момо і його опікунку мадам Розу, буквально до сліз, бо життя жорстоке і несправедливе до них обох. Автор так майстерно описав абсолютно трешове середовище очима дитини, що я і сама ніби там побувала. Оточення хлопчика - ніби Вавилон: тут є буквально хто завгодно. Повії, сутенери, африканські мігранти, араби та євреї, трансвестити, наркомани, лікар та мудрий старий торговець килимами - ось оточення, що формує світогляд маленького хлопчика. При тому, серед цієї строкатої публіки насправді багато добрих сердець, і вони своїми людяними вчинками показують, що ким би ти не був, але важливо залишатися Людиною. Однозначно читатиму Ромена Ґарі ще, бо для мене "Життя попереду" залишила довгий післясмак.

Момо живе в Парижі. Він один з тих дітей яких утримує мадам Роза. Вона колишня ув‘язнена табору Аушвіц, яка виховує дітей більшості матерів котрих повії, які платять копійки за виховання їхніх дітей. Дітей приводять матері, і згодом забирають. Але Момо все чекає поки заберуть і його, але цього не стається. І вони з мадам Розою залишаються жити удвох. Маленький Мохамед, якому всього лиш 10 років, і зріла жінка мадам Роза, яка пережила табір Аушвіц. В їхніх серцях стільки болю. У кожного з них свій біль. Ці чужі люди стали найближчими в житті один одного, аж до останнього подиху.

Тяжелый, но увлекательный роман о жизни на окраине Парижа, о тех испытаниях и совсем не детских заботах, которые вынес Момо, мальчик, всю жизнь проживший на содержании у мадам Розы и ставший свидетелем ее тяжелого угасания. Тучная и сварливая мадам Роза брала на содержание детей неблагополучных женщин. Момо не помнил свою маму и с ранних лет до 14-летия прожил у мадам Розы. Дети менялись, но Момо оставался с ней, даже когда уже никто не платил за его содержание. Мадам Роза была нагловата и криклива, но Момо был ей признателен за то, что она хоть как-то заботилась о нем. Но однажды мадам начала угасать, потом перестала выходить из дома, и Момо был последним из ее воспитанников, кто оставался с ней до конца, заботился о ней и провел ее в последний путь, хоть ему это было очень нелегко. Мне кажется, Момо боялся одиночества, ведь никому, кроме мадам Розы, он не был нужен, хотя и был вполне самостоятельным подростком. В романе впечатляют отношения соседей: с одной стороны, мадам Розу не очень жаловали, но с другой стороны, никто не бросил ее и Момо в трудную минуту. Великолепный, глубокий роман.