Книга Жінка у білому

Вільям Вілкі Коллінз був товаришем славетного Чарльза Діккенса. І якщо ім'я та творчість останнього у всіх на слуху, то Вілкі Коллінз, як на мене, не отримав тієї уваги і визнання, яка йому належить по праву.

Його вважають одним із родоначальників такого жанру літератури, як детектив, і його роман "Жінка у білому" є одним із найвідоміших його творінь, поряд із "Місячним каменем".

Отож, уявіть собі, Англія, кінець 19 століття. Головний герой, а заодно і оповідач, вирішує змінити своє життя, змінити місце роботи, а це означає, що йому доведеться вирушити у тривалу подорож. Під час цієї подорожі він зустрічає таємничу незнайомку - на ній біла сукня, вона виглядає наляканою і розгубленою. Головний герой розуміє, що хтось обійшовся з цією особою погано, але вона не дає йому шансу собі допомогти, зникаючи безслідно з його поля зору.

І, відповідно, наш головний герой, як справжній джентльмен і порядний чоловік, відчуває себе зобов'язаним узятися за розслідування і з'ясувати, що ж такого трапилося із загадковою незнайомкою.

Попереду його чекатимуть тривалі пошуки розгадки страшного злочину, до якого призвела людська ницість і жадібність.

Тяжкі у мене стосунки з класикою. У більшості випадків мені важко приноровитися до стилю викладу і темпу твору (коли я вже зрозумію, що вікторіанські романи це не моє:) На жаль, “Жінка в білому не стала виключення). “Ну детектив же не може бути нудним?” - думала я.

Починалось все справді жвавенько. Молодому вчителю малювання пропонують роботу на кілька місяців - повчити малювати юних панянок у старому сільському маєтку.

Напередодні від'їзду на безлюдній нічній дорозі до Лондона він зустрічає дивну жінку в білому, яка виявляється родом з тих місць, куди він збирається.

Старовинний маєток, таємниці померлих родичів, дивна жінка в білому, яка чи-то привид, чи-то просто місцева божевільна, осінь за вікном - все обіцяло бути цікаво.

Але вже десь після сотої сторінки я безповоротно зав'язла в цих ахах і охах, безкінечних описах почуттів і захопленнях ангельською зовнішністю головної героїні (до речі, мені її старша сестра подобалась набагато більше). І оці словесні вервечки безкінечно нанизуються на речення, як пишне жабо у аристократа.

Не знаю, хто кого мучив більше, я книгу чи книга мене. Словом непоганий детективний сюжет загубився у морі словесних вивертів.

До речі, серіал дивитись набагато цікавіше за рахунок того, що з нього прибрали всі ці полотнища тексту.