Багато хто називав цю книгу провальною, що в Ліни Костенко краще за все виходить писати поезію, проте скажу одне. Я, людина що народилася в 90 х, на той час просто не розумів майже нічого, окрім якогось народного руху за людину, а ця книга відкрила мені очі на те, як мої батьки жили тоді і які можливі і неможливі сили вони докладали, аби жити простим людським щастям, чого тепер нам так не вистачає.

Вперше я прочитала цю книжку років, мабуть, десять тому. Була молодша і не дуже розуміла, що відбувалося в країні. Вдруге, крізь призму того, що відбувається зараз, читати було складніше. Щоденник катастроф, який його веде герой книжки, депресивний. Чим далі, тим важче його читати. Чим далі, тим більше огортає безвихідь. І відчуття, що нічого не змінилося. "Сон у мене нормальний, руки не сіпаються, тільки відчуваю якийсь неспокій, ніби якісь фантомні болі душі". Важко читати про події, крізь які ми жили, багато в чому не усвідомлюючи, якими будуть наслідки для всіх нас, для всієї країни. Кожна революція на Майдані давала надію, яка згодом вмирала. Ми наче знов і знов стаємо на ті самі граблі. Мені соромно читати про те, як зневажливо ставилися і ставляться до мови, про наше "правосуддя", про те, що й нині, під час війни "одні мерзнуть у наметах, а іншим по барабану...", про "тотальне жлобство", що "свідомо прищеплюється людям, перетворюючи їх на масу; про "свободу хамства, свободу невігластва, свободу ненависті до України". Окремі цитати з книжки особисто мені дають уявлення про головне у ній. «У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожен тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються (...) Україна - це резервація для Українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови». "Це таки дуже стоїть між людьми - чиясь нелюбов до чиєїсь мови". "Кожному поколінню сняться свої кошмари". "Найгірше в нашому народові те, що він до всього звикає. ... Важко належати до такого народу. Націю запрограмували на безвихідь. А вона добра, вона терпляча. ... Люди, які пережили критичну масу принижень (і стерпіли!), не можуть бути повноцінними громадянами". "Непокаране зло регенерує себе. ... У кожної нації свої хвороби. У росії - невиліковна. ... росія - це великий спрут. У всіх, до кого вона привалилася боком, мертвіє тіло нації". "Хто має право ідентифікувати націю з її відламками й виродками? ... Держава - це я, а не те, що вони з нею зробили. І нація - це теж я. А якщо в цій нації є антинація, то прошу не плутати. Бо я належу до нації, яку обрав я і яка обрала мене - до красивої і шляхетної нації..."

Чудова книга, що допомагає побачити Україну нульових очима одного громадянина. Незважаючи на те, що вона досить похмура, для мене вона була корисною для розуміння того, якою була держава 20 років тому. Ліна Костенко торкнулась дуже непростої теми політичних перепетіїв України на початку тисячоліття. Розповідь йде від чоловіка, що разом з проблемами України також переживає особисті труднощі з роботою та сім'єю. Він веде щось накшталт щоденника, де записує власні судження щодо різних подій в Україні та світі, пропускаючи їх крізь власне сприйняття. Книга важка для прочитання через її загальну атмосферу - депресивність та певну безвихідь. Оповідач, що брав участь в Революції на граніті, на початку нульових дуже боляче сприймає те, що усі його старання фактично зійшли нанівець. Книга висвітлює вбивство Гонгадзе та розслідування (чи радше його відсутність), панібратство з росією та втручання останньої у справи в Україні, скандальну політику Кучми, постійні арешти Тимошенко, політичну битву між Ющенком та Януковичем, війну в Іраку, теракти, катаклізми та купу інших актуальний на той час речей. Книга показує, як у той час ставились до демократії, державності, української мови та громадян України. Як народ терпів, бо не міг чи не хотів нічого з цим вдіяти. Знаковою цитатою початку книги є: "Фронт національної гідності тримають мертві", що вказує на пасивність тогочасного суспільства, яке не хотіло боротись, як це робили потомки. Саме це дратує оповідача найбільше. Пасивність та безпорадність. Закінчується ж книга Помаранчевою революцією, де "лінію оборони нарешті тримають живі". В цілому, книга мені дуже сподобалась, бо потрапила до рук в правильний час. Зараз, під час війни, дуже корисно прочитати її для розуміння витоків українського нещастя та розв'язаних рук росії. Як сказано в книзі: "На руїнах імперії постала наша Незалежність. Синій птах з перебитими крилами, майже до смерті закльований двоголовим орлом". Зараз орел знову намагається заклювати нашого синього птаха, але йому не вдасться, бо лінію фронту національної гідності та існування держави тримають живі.