Чи то так зірки стали, чи карти лягли, чи сталось щось, що не стосується музики небесних сфер та нелегального бізнесу, але й екранізація «Ворошиловграда» планується, і на концерт «Жадана і Собак» я сходила, тому не прочитати сам роман було б, напевно, вершиною невігластва. Нагодована Андруховичем і Забужко, я взялась за третього у гроні і очікувала чогось екстраординарного чи то пак маргінального, бо ж у «Депеш Мод», як мені пригадується, такого було вдосталь. А тут все виявилось напрочуд спокійно... Хоча ні, яке там спокійно. Впродовж всього твору мене не покидало відчуття, що читаю я сценарій фільму, такого собі лайтового Тарантіно. «Дике поле» – чим не назва для вестерну? Зброя, рейдерство та незворушність… Як би там не було, персонажі Жадана чисто «голлівудські». І якщо для І.Дзюби саркастичність автора – це новий спосіб взаємодії зі світом, то для нашого ж покоління (90-х) це звична мова спілкування, яка не викликає обурення з боку співрозмовника (за умови, що він тієї ж вікової (й вагової) категорії). Тому-то нашій генерації сприймати Жадана як нікому легко. Тому-то нічого особливого у ньому і нема (звісно, я жартую). Але бачити Жадана, слухати Жадана, підспівувати Жаданові – набагато цікавіше, аніж просто в нього вчитуватись…

Мабуть, кожен з нас має власний «Ворошиловград» – зруйноване, але не забуте минуле, до якого повертаємося чи то фізично, чи то думками, не завжди розуміючи навіть, навіщо для нього відведено місце в нашій душі й у нашій пам’яті... Головний герой книги Сергія Жадана повертається до свого «Ворошиловграду» не з власної волі, а під тиском обставин. Мріє, що ненадовго, але віднаходить тут себе, своє вище призначення. І призначення це – не тільки й не стільки захист бізнесу зниклого невідомо де брата, бо місто дитинства для Германа вже не дуже цікаве, й бізнес особливо не приваблює. Але воскресла пам'ять нагадує герою про одвічний чоловічий обов’язок – боронити своє, відстоювати справедливість, навіть якщо битва видається безглуздою і програною заздалегідь. «Своє» включає в себе не стільки бензоколонку, аеродром, або інше матеріальне майно. Суперечка за бізнес переходить на вищій рівень, і на кону вже самоідентифікація, воля, вірність, істина... Те, за що варто жертвувати життям. Германові доводиться пройти довгий шлях – і фізичний, і духовний, щоб дійти усвідомлення власного призначення в житті й сприйняти це. Події роману, що зображують «лихі дев’яності» - грабунки, «віджим», «стрілки» - стали водночас вражаючим пророцтвом сучасних подій, що відбуваються в описаній автором місцевості, трансформуючи Луганськ назад, у Ворошиловград. І це лякає більше, аніж нічні примарні химери.

Прочитала цей роман Сергія Жадана ще у 2015-му році, вирішивши ознайомитись з сучасними українськими письменниками. Обрала саме "Ворошиловград", адже його страшно рекомендував продавець, ледь не вмовляв придбати, обіцяючи, що я не пожалкую. Далі дізналась, що книга здобула премію від BBC і її номінували на книгу десятиліття. Варто одразу попередити, що якщо Ви не знаєте історії України за останні 3 десятиліття, то Ви не надто зрозумієте події роману і почуття головних героїв. Особисто мені книга справді важко далась, адже це проза. Сюжет розгортається навколо хлопця-чоловіка, який приїхав в інше місто, аби розрулити справи та бізнес свого мертвого брата. Відверто кажучи, мені сам твір не надто сподобався, про всі ці рейдерські захоплення, страшні 90-сті. Я його не змогла оцінити в повному обсязі. Інколи було складно читати, інколи ну-у-у-у-дно, деколи було огидно. Не подобається мені сам спосіб оповідання Жадана. Не можу пояснити причину. Але так ось є. Не виправдала книга моїх очікувань. Раджу тричі подумати перед покупкою.