Це моя друга (і остання) книжка Дракуліч. Перша "Ніби мене нема(є)" вже полетіла в смітник. Туди ж піде і ця. Це мала бути розповідь, що військові злочинці - такі ж, як всі ми. Сьогодні твій сусід допомагає тобі принести сумки, притримує ліфт, а вже завтра може засадити тобі кулю в лоба, бо ти - інший. Ще вчора твоя сусідка щебетала з тобою на сходах, чи через паркан, а вже сьогодні краде речі з твоєї хати. Але Дракуліч понесло. Комунізм - то не рай, але ж всі жили дружно. Мусульмани стали окремою нацією. Уявні діалоги Младича із своєю донькою, які могли би бути. Постійні порівняння злочинців з своїми родичами. Забагато особистої інформації про Дракуліч і її родину (я не горю бажанням знати, що місячні в її доньки почалися в 12). Для чогось пів розділу про Міру Маркович присвячений її застарілому одягу, зачісці, макіяжу і бантам, і вивищенню Дракуліч (бо вона не така, як Міра, вона за собою дивиться, і вдягається краще, і журнали жіночі читає). Але що взяти з Міри, вона ж - феміністка. Постійно згадується хтось, хто бідним дітям Югославії сказав, що вони такі ж, як діти Заходу, бо носять джинси і слухають Мадонну. Не вистачало тільки "таку страну развалілі" в кінці. І феєрична кінцівка, де військові злочинці, які катували, вбивали і віддавали наказати, живуть разом десь у Нідерландах у розкішних умовах, які їхні співвітчизники можуть тільки по телевізору бачити. Дякую, що цього разу без закликів пробачити ворогів і без вивищенням над дурними, неосвіченими селянками, які ненавидять.

Актуальна у наше сьогодення книга, в якій розповідається про джерела та причини виникнення ненависті до оточуючих та всього світу у диктаторів сьогодення. І хоча книга присвячена перш за все диктаторам Сербії, інформацію авторки ми сміливо можемо екстраполювати на нашого північного сусіда, який розв’язав війну у самому центрі Європи. Особисто для мене у книзі найцікавіший момент це тема пропаганди, як вона працює, і чому диктаторським режимам вдається задурманювати голови величезній кількості народних мас.

"Вони б і мухи не скривдили" водночас є вкрай актуальною та зовсім не на часі. Нещодавно в інтерв'ю Славенка Дракуліч говорила, що не вірить, що війна закінчується покаранням кількох відповідальних. Та все ж ця книга саме про тих, кого було визнано винними у воєнних злочинах. Назвою та епіграфом Дракуліч обирає фразу Ганни Арендт з її фундаментальної праці "Айхман в Єрусалимі". Як Арендт пише про банальність зла, так і Дракуліч продовжує цю лінію, беручись поглянути в обличчя злочинцям. Герої (якщо їх можна так назвати) книги не викликають співчуття, головним для Дракуліч є демонстрація людськості тих, хто коїв "нелюдські" злочини, злочини проти людства. Вона прагне змусити читачів задуматись над тим, чи не могли б вони самі чинити так само. Цікаво проводити паралелі між сербією та росією. Ще цікавіше бачити різницю між тією війною та нашою. Дракуліч вважає, що "все було марним". Наша війна марною не є. Дракуліч пише, що війни в Югославії можна було б уникнути. Наша війна могла початись 2014, 1991, 1708, 2040. Вона починалась і почалась би. У передмові до українського видання Дракуліч пише: "...написавши кілька книжок із перспективи жертв, я поставила собі логічне запитання: а ким є самі злочинці?" Це важлива позиція, яку нам варто було б прийняти сьогодні: спочатку варто почути голоси українців, колись потім будемо займатись критичними russian studies. І книги цієї авторки, мабуть, краще читати в порядку їх написання. Отож ця книга може стати вступом у тему для читача незнайомого з Югославськими війнами, але інші праці Дракуліч для цього підійдуть краще (наприклад, "Ніби мене немає"). Тема судів над відповідальними за скоєні воєнні злочини ще постане перед українцями. Але вже після перемоги.