Я би сказала, це не дуже цікава книжка на дуже цікаву тему: як живуть поруч і ділять кордони азербайджанці, грузини і вірмени. Що у них подібного, а чим відмінні. Хто з ким дружить, а хто про кого розказує анекдоти. Польський журналіст Гурецький п'ять років прожив в Азербайджані, десятки разів був у Грузії і Вірменії. Тому трохи назбирав цікавих історій. Наприклад, про азербайджанку, яка вмовила сім'ю відпустити її вчитись у Париж, знайшла там нареченого, але роками не могла сказати родині, яка на батьківщині готувала їй весілля з іншим чоловіком. Але загалом книжка трохи розхристано написана. Мабуть тому, що це збірка репортажів за різні роки. Точно не знаю, чи це так і є, але таке враження складається. Одним словом, читати, якщо дуже цікавитесь цим регіоном. Інакше - можна обійтись.

Кажуть, що інтелігентна людина знає про своїх предків, знає історія всесвіту і веде себе згідно базових правил етикету. Важко з цим не погодитись. На моє здивування, книга "Тост за предків" - це пропаганда, реклама, висвітлювання саме таких гідних прав чесної людини. Окрім дуже цікавих екскурсів в історію, Войцех Ґурецький вклав у книгу багато автобіографічних елементів. На прикладі свого життя і тих соціальних устроїв, що оточують нас в 21-ому столітті, він розказує про важливість предків. І навіть не про те, що без предків нас не було б (банально), а про те, що без пам'яті про них - ми - ніхто. Цікава думка. Всі люди шукають собі таких партнерів, діти від яких мали б генетичну силу, біологічне здоров'я та психологічну стабільність. І навіть такі люди, як пише автор, інколи забувають, що така інформація - це не просто певний код людини, це шифр поколінь. Окрім таких вкраплень філософії книга багато розказує про конфлікти країн. А власне про - Грузію, Вірменію та Азербайджан. Ці країни тут - це головні герої. Але як на мене, окрім очевидного фокусу твору автора, ми маємо справу в більшій мірі з філософською книгою, ніж політичною.