Дисклеймер: обережно, є спойлери. Нечастий випадок, коли я буквально змушував себе дочитати книгу. Можна, звісно задатися питанням, навіщо знущатися над собою, коли книга не подобається аж настільки, але не люблю я полишати справу на півдорозі. Плюс — шкода витрачених грошей. Та й погані книжки теж треба іноді читати, аби розвивати свій особистий смак. Почну з письменницької майстерності Дари Корній. Я пам’ятаю, яка нам ще в школі розповідали, що повторювати одне слово кілька разів на абзац — неправильно. Вочевидь, цьому навчали і багатьох сучасних письменників. Інакше пояснити, чому вони постійно де треба і не треба замінюють імена героїв контекстуальними синонімами — хлопець, дівчина, жінка, чоловік, старий, бухгалтерка, міліціонер і так далі. Коли важливо підкреслити вік, стать, статус — це правильно, але коли просто так — здебільшого ні. Іноді доходить до абсурду, коли читачу важко зрозуміти, скільки людей в сцені і про кого з них йде мова. У Корній, звісно, не все так погано, але зловживання є. Події книги відбуваються у двох часових проміжках. Називати головного героя в молодості Сашком, а в більш старшому віці Олександром — це була б непогана ідея. Але коли в одному абзаці він Сашко, а в наступному —Олександр, здається, що за ці пару речень він постарів на десять років. Якщо ти пишеш в теперішньому часі, минулий час треба використовувати тільки тоді, коли це доцільно. Перескакувати з одного часу в інший в сусідніх реченнях просто так — некоректно. Використовувати розмовні форми слів можна тільки в репліках персонажів. Навіщо це в авторській мові? Втім, це зауваження і до тих, хто працював над випуском книги. Іноді в мене виникало враження, що книгу взагалі ніхто не вичитував перед виданням. Я знаю, що у великих видавництвах коректорам важко помічати всі помилки в тексті через велику кількість робіт. І коли це незначні друкарські помилки, неузгодженні закінчення чи пропущені коми, я ще можу зрозуміти. Але як щодо, наприклад, зайвих слів в реченні як отут: «командирським тоном суворого говорить мала»? Суворого кого? Чи от ще епізод з книги. Героїня б’є хлопця проміж ніг, а далі йде такий текст: Лесик реве від болю, падає навколішки перед Оксаною, сльози водоспадом заливають очі. Оксана незворушно забирає з рук хлопця, що корчиться в конвульсіях, окуляри й шепоче йому на вухо, та вже надто голосно: – Я з тобою, друже, ще не закінчила. Завтра добесідуємо». Трохи вікіпедії: Конвульсія — мимовільні скорочення м'язів, причиною яких є травма кори головного мозку чи підкіркових центрів. У хлопця епілептичний напад стався від удару проміж ніг? Чи конвульсії почалися від удару головою об підлогу? Бо якщо Корній мала на увазі больові відчуття, то вони до конвульсій не мають жодного відношення. Зауважу, що Дара Корній — лауреат «Коронації слова». І вона не перша володарка цієї премії, до кого в мене є зауваження. Для когось подібні ляпи в тексті не грають ролі. І нехай — їх право. Я ж подібне вважаю халтурою і неповагою до читача. А тепер суб’єктивно про сюжет. Корній не вміє подавати мотивацію. Як я вже казав, події відбуваються у двох часових проміжках. Перший — з кінця восьмидесятих по дев’яності, другий — наші дні. В романі не було показано, чому Радянський Союз — це погано. Головна героїня просто жила собі, нічого не помічала, не чула, не знала, вступила до вишу, і тільки там дізналася на засіданні студентського угрупування, що комунізм — зло. Вся її мотивація розкривається хіба що через її слова про те, що комуністи узурпували владу. А причин, через які Україна стала вимагати незалежності, було значно більше. Якби героїня мала особисті мотиви, її відношення до влади і устрою Союзу виглядали б адекватніше. А так мені вона здалась хіба що сектанткою без власної точки зору, якій промили мізки. Особливо це почало мене це почало дратувати, коли під час голодування на мітингу вона дізналася, що вагітна, але продовжила голодування. Такій героїні я співчувати не можу. Але наголошую ще раз — моє відношення суб’єктивне. Якби не провисання мотивації героїні, до сюжету в мене не було б зауважень взагалі, бо в усьому іншому він міг би вийти доволі непоганим. Але якщо я співчував більше тим, кому за логікою сюжету не повинен був, а не головній героїні, це про щось говорить. І говорить не на користь книзі. Вердикт. Якщо ви – невибагливий читач, то книга може вам сподобатися. Гадаю, особливо вона зайде жіночій аудиторії. Але особисто для мене вона стала найгіршою з тих, які я прочитав цьогоріч.

"Тому, що ти є" Дари Корній – книга про кохання та страждання, багатіїв-аристократів та людей середнього прошарку, про маніпуляції, зради, побої, вбивства, навчання, столичне й провінційне життя, учительство та роботу в лікарні, про смертельну хворобу та можливість усе змінити. Фінал книги вражає. Це той момент, коли не розумієш, де насправді правда, але у цьому є великий плюс: обираєш ту лінію, яка тобі подобається, ту, в яку хочеться вірити саме тобі, тепер. Стрибки у часі, а не хронологічний опис чудово впливають на сприймання змісту. Ця історія про справжнє життя, а вкраплені в текст притчі хочеться запам'ятати назавжди. Це та книга, яку я точно перечитаю згодом. Є книги на один раз, є ті, які ніяк не дочитаєш, є навіть ті, які ніколи не купиш і не торкнешся їх сторінок, а є такі, до яких хочеться звертатися знову і знову. Навіть якщо це художній текст, а не порадник-мотиватор. Книги Дари Корній особливі. Ця - не виняток. Її хочеться прочитати, перечитати й переусвідомити, пропустити цінності через власний досвід і зробити висновки про власне життя.