Почитати на один раз можна, максимально ненапружена невеличка книжечка. Цікаво було почитати через несхвальні відгуки, де голову героїню карають за те, що вона така погана покинула нещасного хлопця, який її кохав. Як на мене, цей момент був чи не єдиним дійсно людяним і правильним. Історія не зачепила тому, що її наче писав невмілий підліток. І це дуже сумно, адже дівчата-підлітки часто пишуть краще ніж оце. Сама героїня напевно відома багатьом, адже такі персонажі, які захоплюються саме Японією, часто зустрічаються у реальному житті. Мені теж подобається класична японська естетика, як і її поп-культура, але така надмірна романтизація - несмак. Амелі можна описати одним словом - душна. У неї якийсь глибокий зв’язок з країною, де вона жила у ранньому дитинстві, вона мислить на одній хвилі з горою Фудзі, вона смакує місцеву їжу, краєвиди, повітря, а от японок вона ненавидить. Добре, що вона не погодилася на шлюб, у якому була б нещасливою. Добре, що вона відділилася від Японії, де з часом точно вознеслася б від таких частих релігійних експірієнсів. Хоча, цю книжечку можна використовувати як словничок японського побуту, тут усі навіть найбільш тривіальні речі, як от капустяний млинець чи традиційний столик з підігрівом, виділені курсивом, бо для Амелі це наче Святий Ґрааль.

Це моя друга прочитана книга в цієї авторки, і ця історія мені сподобалася таки трохи більше, ніж «Подив і тремтіння». Головна героїня переїжджає в Японію і для того, щоб трохи підтягнути своє знання японської мови, вона обирає дещо нетиповий спосіб – вирішує давати уроки французької. Саме так вона і знайомиться з Рінрі – японським хлопцем, що навчається на 3 курсі філологічного (з поглибленою французькою). Перші їхні зустрічі – це яскраве зіткнення двох мов та культур. Рінрі інколи важко підібрати слова, щоб вільно спілкуватися із Амелі французькою, Амелі сприймає деякі японські терміни аж надто буквально, з цього і виникають вельми комічні ситуації. Те, як між ними зародилося кохання для мене було якось непомітно – в одному розділі в них ще стосунки вчитель-учень, а в іншому вони вже коханці. Інколи трохи не встигаєш за розвитком їхніх стосунків. Але що в мене викликало захват, так це описи Японії та її культури, пояснення деяких виключно їхніх термінів та понять. Це легко та ненав’язливо вплетено в сюжет книги. Мені дуже цікаво відкрити для себе нові горизонти із повсякденного життя японців. Але щодо Амелі, то мені було трохи дивно із цього її потягу стати true японкою, це видавалося дещо награним та неправдоподібним. Загалом, історія мені сподобалася, але я все ж надіялася на дещо інший фінал.

Друга моя спроба полюбити Амелі Нотомб закінчилась невдачею. Плюсом у другої спроби стало те, що я прочитала книгу в метро на шляху туди-назад, і це було краще, ніж перечитувати вкотре рекламні оголошення у вагоні метро, за це ставлю трійку, хоча хотілося менше. Взагалі хочеться розпочати із плюсів, до яких я зараховую чудове видання: стильна обкладинка, приємна на доторк, прекрасний папір, шрифт - все це мені смакувало і взагалі саме завдяки оформленню я залишаю книгу на моїх полицях, бо вона, чорно-червона, чудово виглядає з-поміж інших книжок. Нехай залишиться, як надгробок вбитим сподіванням. І як зразок (хоча і ненайкращий) бельгійської літератури, яка в мене мало представлена, не хочеться її дискримінувати. Ще один гарний факт про книгу - вона маленька. Якби вона була більше 150 сторінок, дочитати її було б неможливо (станції метро закінчились би раніше). Найголовніший мінус для мене в цій книзі - неможливість повірити ані в головних героїв, ані в місце, де вони перебувають, себто в той варіант Японії, який описаний у творі. Японець, головний герой, занадто милий, Японія занадто гидотна та абсурдно-неприємна (вечірка із друзями із лекцією про бельгійське пиво, серйозно? наглі та відразні старигани, неїстівна їжа), природа занадто поетична, героїня занадто крута в усіх своїх проявах (на гору біжить, з гори біжить, така вся волелюбна та свободна). Я мало що знаю про Японію, почати з того, що я там не була, а розповідям мало віри, і припускаю, що вона може бути реально дивною, але хоч мене ріж, повірити в японський ідіотизм, що бринить в усіх ситуаціях книги - не можу, бо вірю в людське начало японців. В кінці кінців, я ж читала японських письменників - Кобо Абе, Ясунарі Кавабаті і дійсно, відчувається, як відрізняється японська культура від нашої, але вони не настільки ненормальні, як то показано у Нотомб. Написано з претензією на "добру літературу", але нічого по собі не залишає, ніякого присмаку, тільки легке роздратування.