Фактично, без цієї книжки зрозуміти деякі особливо перші твори автора у повній мірі - не можливо, саме тут розкривається основа, саме тут дається початок автора - те, як він з журналістики перейшов до письма, переборовши себе та змігши вийти важких наслідків. «Фіеста, Та сонце сходить», «Чоловіки без жінок» «Прощавай зброє» не розкриються повністю, хіба що ви знаєте всю біографію автора в шир та в поперек. Варто зазначити, що книга написана чудово, перекладена - непогано, як для мене це найкраще що видавав ВСЛ, не побоюсь сказати - за весь час, ця книга наділена своєрідною глибиною, котра викликає катарсис у всіх моїх знайомих, котрі її читали, хоча з відсотком книг у 97% такого плану - цього добитись у повній мірі, як ця книга не можуть. Книга підійде для митців, парижанів-мрійників (котрі знають як пройти з Сан-Скре до кафе Шекспір та Компанія, не бувавши в Парижі). Загально, вона не для всіх, для неї потрібно бути готовим, лише після цього усвідомлення вона дається взнаки.

Одно из самых спокойных и уютных произведений «потерянного поколения». Автобиографический рассказ, где встречаются Джеймс Джойс и Фицджеральд (как же интересно читать про реальных людей, к тому же классических авторов). Хемингуэй открывает нам не только часть самого себя, а и других людей. Подумать только, Фицджеральд, как оказалось, немалый любитель подвижевать, о чём вы узнаете во время прочтения. Отдаленно напоминает «Фиесту», только с реальными персонажами. Любители лёгких и ламповых коротких рассказов оценят его по достоинству. Вообще же, Хемингуэй мне представляется как несколько апатичный и иногда отделённый от мира, но до безумия любящий жизнь, не только как автор любовно-военных произведений, но и человек в целом. И это идеально просматривается именно в «Праздник, который всегда с тобой».

«Кажуть, що в кожному є насіння того, що ми маємо зробити в житті, але мені завжди здавалося, що в тих, хто любить жартувати в житті, це насіння присипане якіснішим ґрунтом і краще удобрене.» Завдяки Видавництву Старого Лева маємо перше українське видання цієї книжки. В оригіналі вийшла вона вперше у 1964, після смерті автора. Основою стали записки Гема про його життя в Парижі протягом 1921-1926 років. Мемуари написані у формі легкої художньої розповіді про товариство, в якому живе автор, про перші спроби написати вартісний роман, про буденне життя та щасливі роки шлюбу. Тут і легендарна Гертруда Стайн з її поглядами на життя. Гемінґвей описує походження терміну «втрачене поколінням», яке вперше на загал вжила саме вона. І деталі дружби з Езрою Паундом. І розповіді про Фіцджеральда з його особистими та сімейними негараздами. Книжка залишає приємний післясмак, яскраво відчутна атмосфера тогочасного Парижу і світу, в якому жив Гем. «-Нам завжди щастить, - сказав я, як дурень, і не постукав по дереву. А в квартирі скрізь було дерево - стукай скільки хочеш.»