Оповідь схожа на смерч, який захоплює у вир, крутить-вертить і випльовує. Разом із головним героєм неочікувано опиняєшся у зовсім іншій місцевості, у іншій країні і навіть в іншому часі. Спершу здається, що історії живуть своїм життям і ніяк між собою не пов'язані. Бо як можна поєднати однією сюжетною лінією Карпати 1839 року, Махновщину 1918 року, Чорнобиль 1986 року, Лисичанськ 2016 року?! і це навіть не весь перелік. . Але зв'язок є. І не просто між поколіннями. Спершу (хоча далеко не спершу) здається, що Льоня -Лесьо-Лесь-Олексій (нічого не переплутала?) подорожує часом за допомогою води (наскрізним образом), яка утворює часові діри. Але чи все так однозначно? Це не наукова фантастика. Це щось метафізичне і надприродне. Основний меседж у тому, що світ не створений. Не було початку. Був суцільний кругообіг води: . « Бо воді байдуже до часу: вона впадає у море, море випаровується і стає рікою. І так завжди. То чого б їй не погратися, чого б не зупинитися і потекти в інший бік...?...Вона нас переживе, вона нас складає на 80%, а коли ми закінчилося, вода починає бути складником іншої особи...». Не зважаючи на те, що я не відгадала всіх смислових загадок і не віднайшла шлях з усіх лабіринтів, оцінку книжці ставлю найвищу і гарантую, що читатиму її знову.

оті світи таки прокочуються й поєднуються...звісно, що коханням) Елементи історичного минулого, фантастики та сучасності кінематографічно миготять перед очима. Хтось мчить за пристрастю до жінки, а хтось - за прагненням до безсмертя. Суперечливість відгуків викликана тим, що не кожна свідомість здатна витримати таку швидкість. Хай там як, але перед нами роман на суто українському матеріалі з наближенням до традицій європейської літератури. Результат вдалий. Ускладненість, порівняно з першим романом автора - то наслідок багатовимірності. Можна радити книгу любителям незвичного, збурливого чтива. Тим, кому кортить новітнього художнього слова, й не легенької розваги, а поповнення роздумів. Цілком можна відкладати й перечитувати, повертатись й крутити у думках. Мало хто наважується подавати історію так природно й без сентименталізму, без пієтету й ностальгії за славним минулим й скорботи надмірної. Життя є життя - у будь-яку епоху. Й магічний вимір лише підкреслює вічні потяги людської природи.

Вперше читала книгу Мирослава Лаюка, та, на жаль, вона мені не дуже сподобалася. Чомусь я очікувала більшого. На мою думку, до роману напхано забагато всього і це його зіпсувало, хоча міг би бути досить непоганий твір. Пошуки головної героїні (до речі, Інни, а не Анни), родинні секрети, загадкове послання з минулого у вигляді спочатку книжки Сен-Жон Перса, а потім щоденника Олексія, друга її прабабки Аліни, здаються цікавими. Та попри це, все вкупі здалося мені дещо сумбурним і дивним, зважаючи ще на мішанину з похмурого українського реалізму, історичного й філософського роману, фантастики та містики. Кажуть, що це написано у жанрі "магічного реалізму", але з магічного тут хіба стрибки у часі та кілька дивних явищ, що начебто спостерігалися в одному з часових проміжків твору, а саме 1839 році, і були незрозумілими навіть для учасників описуваних подій... Ну, якось не так я собі уявляю "магічний реалізм", але я і не літературознавець... Трохи про сюжет. Події роману відбуваються у кількох часових відтинках: наша сучасність, вже згаданий 1839 рік, 1918-1920 роки і трішки 40-х років ХХ століття. Головна героїня - Інна - наша сучасниця, що мешкає у Франції, але вирішила повернутися до України і довідатися щось про свого рідного батька, якого вона не знає. Під час цього розшукування Інна краще пізнає свою родину, та й саму себе, і до її рук потрапить щоденник, в якому йтиме мова і про історію життя та кохання її прабабки. У "Світ не створений" усе найдивніше відбувається у ХІХ століття, та саме ця сюжетна лінія майже не пов'язана з усіма іншими подіями та героями. І, хоча мені цікаво було читати про той період, навіть здавалося, що це відбувалося на Закарпатті (а я закарпатка), але не дуже зрозуміло, для чого була додана ця історія. Для містичності, для філософського сприйняття світу і часу?... Можливо, мені не сподобався роман тому, що трохи вже набридло читати про трагічну долю українського народу. А тут чого тільки не згадано. І підневільне становище України та важке життя простих українців, їхні повинності, і криваві революційні події 1918-1920 років, і Чорнобильська аварія, і радянський період, і АТО. Двома словами, всі нещасні. Або все погано. Принаймні мені так здалося.