Книга Світ не створений

З приводу цієї книги серед моїх знайомих розпочалася справжня дискусія. Хтось стверджував, що книга занадто заплутана, героїв забагато, а місцями оповідь схожа на потік свідомості. Хтось же — навпаки — стверджував, що від неї неможливо відірватися, а сама оповідь нагадує магічний реалізм на український манер. Якщо бути відвертою, то я більш схильна до думки другої категорії людей. Ця книга — магічна у всіх своїх проявах, і десь у Латинській Америці вона би змагалася на поличках магазинів разом із творами Маркеса за звання найбільш популярної та незвичної.
Когось може відлякати певна грубість книги — усі події дійсно описані без зайвих "прикрас", народна жива мова теж передана у всій її справжньості, тут не знайдеш евфемізмів. Але навіть жахливі моменти не відлякують, а навпаки — затягують ще більше у вир подій.
Місцями історія містить елементи детективу, а часом схожа на філософську притчу. У Лаюка вдалося поєднати воєдино різні жанри, різні життя людей, різні традиції — але зробити їх цілісними. Не хочеться заздалегідь описувати, що ж саме відбувається у книзі — усе одно це важко дійсно описати, для кожного читача книга відкриється з різних сторін.
Сподобається ця розповідь тим, кому свого часу припав до душі роман «Собор» Олеся Гончара, бо в цій історії така ж сама фрагментарність, історична пов'язаність та неприкрашена реалістичність. Постійно під час читання проводила своєрідні паралелі між двома книгами, і дійшла до висновку, що в українській літературі така побудова твору є свідченням перейняття європейської, переважно німецької, літературної традиції. А оскільки українці прагнуть влитися в європейський культурний контекст, то твір — цілком на часі. І що не дивно — актуальним він був би і в часи написання «Собору», бо змінюється лише зовнішній антураж подій. А герої та їхні прагнення, як не поглянь, що 70, що 100, що 200 років тому — залишаються незмінними.

Якщо взяти Махна, ромів, Париж, рись Агату, подорожі в часі, кокаїн, сучасне мистецтво, Чорнобиль та Хьорста, засунути це в банку та добряче потрясти, вийде книга Мирослава Лаюка «Світ не створений» (ВСЛ, 2018).

Заперечення

«Баборня» мені зайшла на ура, тому нову книгу Мирослава Лаюка я чекала і хотіла.

Анотація до книги «Світ не створений» нічого про неї не пояснювала.

«У романі, ніби в колючий дріт, з’єднано кілька історій. Він виводить з темного лабіринту, породженого питанням: «Усе — навіщо?» Серед розкиданих у часі ліній — і мистецький проект, який змушує здійснити одіссею від ромських таборів до чорнобильської зони й глибин пам’яті, образи та прощення. Тут і з’ява в Карпатах дивного світла, через яке скисає все молоко й наростає відчуття апокаліпсису. Тут і розмова з Махном про недостиглі волоські горіхи, а також її продовження біля руїн промзони в Лисичанську»…

Про що це? Незрозуміло. Але хотілось дізнатись. І от книжка трапляє мені до рук. І тут виявляється, що анотація не брехала. У романі дійсно поєднані кілька історій, і швидко виникає питання «Навіщо все це?» .

Проте кидати книгу ніяк не хотілось. Зараз має початись щось цікаве — думала я. Зараз я все зрозумію. З наступної сторінки картинка намалюється і книга затягне. Або через сторінку. В крайньому випадку — з наступного розділу.

Гнів

Не затягувало.

Я швидко заплуталась в іменах героїв та абсолютно непов’язаних між собою шматках історій. Образи персонажів ніяк не промальовувались, бо, окрім імен, про більшість із них автор нам нічого не каже. Як виглядає Інна, яка є однією з двох головних персонажів книжки, так і не зрозуміло. Єдине, що повідомив про неї автор, — це те, що у підлітковому віці вона була красивіша за свою подругу Олександру.

Це починало дратувати. Через те, що кожен розділ книги — це інша епоха, складалось враження, ніби паралельно читаєш відразу кілька різних книжок (як мінімум, чотири). Причому, всі — з середини.

Торг

Окей, стоп. Я вирішила не здаватись і визначити, хто з нас буде сильнішим: я чи книга. Треба було знайти рецепт. Тоді я взяла блокнот і почала читати її спочатку, виписуючи всіх героїв, їхні риси та зв’язки і часові періоди.

Врешті маємо майже 40 героїв. «Сто років самотності» відпочивають. Десь із сотої сторінки імена почали повторюватись і картинка поступово промальовувалась. Ставало приблизно зрозуміло, хто чий предок, хоча частина героїв так і лишались «безхозними» .

А потім з’явився кокаїн, і стало зрозуміло, звідки у книзі такі лабіринти.

Депресія

Зрозумівши, хто є хто, я відклала блокнот і налаштувалась на те, що історія нарешті мене затягне. Але щось пішло не так. Сюжет і далі вів читача у незрозумілу сторону, а потім додався Чорнобиль, АТО, Махно, спроба самогубства та всі інші трагедії світу, які начебто мали зачепити читача.

Мене не чіпляли. Бо коли у салаті забагато інгредієнтів, толком не відчуваєш жоден з них. Тому я просто чекала, чим це завершиться.

Прийняття

Я знаю кількох людей, які прочитали цю книгу на одному диханні за вечір, і їм сподобалось. Можливо, ця книга Лаюка має потрапити у настрій, підійти під певний період життя чи просто знайти «свого» читача. Я ціную, коли в книгах створюється цілісний світ – з героями, яких прямо бачиш перед очима, із ландшафтами, запахами та яскравими декораціями. Світ цієї книжки не створений – принаймні, я не змогла в нього потрапити. Допускаю, що проблема може бути не в Лаюку, а в мені.

Наостанок – кілька цитат, які здались мені доволі вдалими.

«Мати совість – це коли можеш дозволити собі на одну погану річ менше, ніж той, хто тобі дорікає».

«- Солодка моя! Хіба ти не розумієш, що це – кінець світу?
– Кінець світу буває тільки у тих, хто не хоче працювати»

«Хрестами хвалитеся? Та вашого бога на такому ж убили! Де ви бачили, щоб свині поклонялися довгому ножеві?».

«Коли людину катують, аби зізналася, в чому потрібно, – їй не дають заснути. У якийсь момент ти, вимучений, скажеш собі: нема ж нічого кращого за спокій. Ти можеш розказати, ти не можеш не розказати все, що треба й не треба. Україна, після гамору й шалу, криків і танців, хотіла спати. І байдуже, хто їй цей сон обіцяв».

Вперше читала книгу Мирослава Лаюка, та, на жаль, вона мені не дуже сподобалася. Чомусь я очікувала більшого. На мою думку, до роману напхано забагато всього і це його зіпсувало, хоча міг би бути досить непоганий твір. Пошуки головної героїні (до речі, Інни, а не Анни), родинні секрети, загадкове послання з минулого у вигляді спочатку книжки Сен-Жон Перса, а потім щоденника Олексія, друга її прабабки Аліни, здаються цікавими. Та попри це, все вкупі здалося мені дещо сумбурним і дивним, зважаючи ще на мішанину з похмурого українського реалізму, історичного й філософського роману, фантастики та містики. Кажуть, що це написано у жанрі "магічного реалізму", але з магічного тут хіба стрибки у часі та кілька дивних явищ, що начебто спостерігалися в одному з часових проміжків твору, а саме 1839 році, і були незрозумілими навіть для учасників описуваних подій... Ну, якось не так я собі уявляю "магічний реалізм", але я і не літературознавець...
Трохи про сюжет. Події роману відбуваються у кількох часових відтинках: наша сучасність, вже згаданий 1839 рік, 1918-1920 роки і трішки 40-х років ХХ століття. Головна героїня - Інна - наша сучасниця, що мешкає у Франції, але вирішила повернутися до України і довідатися щось про свого рідного батька, якого вона не знає. Під час цього розшукування Інна краще пізнає свою родину, та й саму себе, і до її рук потрапить щоденник, в якому йтиме мова і про історію життя та кохання її прабабки.
У "Світ не створений" усе найдивніше відбувається у ХІХ століття, та саме ця сюжетна лінія майже не пов'язана з усіма іншими подіями та героями. І, хоча мені цікаво було читати про той період, навіть здавалося, що це відбувалося на Закарпатті (а я закарпатка), але не дуже зрозуміло, для чого була додана ця історія. Для містичності, для філософського сприйняття світу і часу?...
Можливо, мені не сподобався роман тому, що трохи вже набридло читати про трагічну долю українського народу. А тут чого тільки не згадано. І підневільне становище України та важке життя простих українців, їхні повинності, і криваві революційні події 1918-1920 років, і Чорнобильська аварія, і радянський період, і АТО. Двома словами, всі нещасні. Або все погано. Принаймні мені так здалося.

оті світи таки прокочуються й поєднуються...звісно, що коханням) Елементи історичного минулого, фантастики та сучасності кінематографічно миготять перед очима. Хтось мчить за пристрастю до жінки, а хтось - за прагненням до безсмертя. Суперечливість відгуків викликана тим, що не кожна свідомість здатна витримати таку швидкість. Хай там як, але перед нами роман на суто українському матеріалі з наближенням до традицій європейської літератури. Результат вдалий. Ускладненість, порівняно з першим романом автора - то наслідок багатовимірності. Можна радити книгу любителям незвичного, збурливого чтива. Тим, кому кортить новітнього художнього слова, й не легенької розваги, а поповнення роздумів. Цілком можна відкладати й перечитувати, повертатись й крутити у думках. Мало хто наважується подавати історію так природно й без сентименталізму, без пієтету й ностальгії за славним минулим й скорботи надмірної. Життя є життя - у будь-яку епоху. Й магічний вимір лише підкреслює вічні потяги людської природи.

Оповідь схожа на смерч, який захоплює у вир, крутить-вертить і випльовує. Разом із головним героєм неочікувано опиняєшся у зовсім іншій місцевості, у іншій країні і навіть в іншому часі.
Спершу здається, що історії живуть своїм життям і ніяк між собою не пов'язані. Бо як можна поєднати однією сюжетною лінією Карпати 1839 року, Махновщину 1918 року, Чорнобиль 1986 року, Лисичанськ 2016 року?! і це навіть не весь перелік. .
Але зв'язок є. І не просто між поколіннями. Спершу (хоча далеко не спершу) здається, що Льоня -Лесьо-Лесь-Олексій (нічого не переплутала?) подорожує часом за допомогою води (наскрізним образом), яка утворює часові діри. Але чи все так однозначно? Це не наукова фантастика. Це щось метафізичне і надприродне. Основний меседж у тому, що світ не створений. Не було початку. Був суцільний кругообіг води:
. « Бо воді байдуже до часу: вона впадає у море, море випаровується і стає рікою. І так завжди. То чого б їй не погратися, чого б не зупинитися і потекти в інший бік...?...Вона нас переживе, вона нас складає на 80%, а коли ми закінчилося, вода починає бути складником іншої особи...».

Не зважаючи на те, що я не відгадала всіх смислових загадок і не віднайшла шлях з усіх лабіринтів, оцінку книжці ставлю найвищу і гарантую, що читатиму її знову.