Тривалий час, без відомої мені причини, я уникала прочитання цієї книги. Боялась розчаруватись? Вважала, що вона не для мене? Чекала, доки дозрію? А може, це все і дещо інше разом. Та як би там не було, але після декількох дюжин прочитаних відгуків усе ж підкорилася бажанню поринути в сюжет найкращого роману десятиріччя. Наберусь сміливості й скажу, що хочеться побачити цю книгу із приставкою "найкраща" і через десятки років, а ще краще – через сотню, а то й дві. "Століття Якова" – це та книга Володимира Лиса, про яку багато хто почув уперше після виходу на екран історичного мінісеріалу. Це саме та книга, де на 240 сторінках описано столітню історію не тільки довгожителя Якова, а й тих держав, у яких перебував, тих земель, якими його водила доля. 5 підходів мені знадобилося для того, щоб зрештою перегорнути останню сторінку. 20 перших – наштовхнули на думки про те, що мммм… мені цей текст не надто до вподоби. Не заінтригував, не відчула нічого особливого, а може, просто не була налаштована на нього. Відклала на декілька днів. Наступного разу "проковтнула" 183 сторінки. Легко, на одному подиху. Здалось, що слова тут медом мазані, і мені хотілося купатися в цих поетичних реченнях, кутатися в них ще і ще. Читала залпом, топилася в сюжеті, задихАлася і виринала, щоб вхопити ковток повітря. Які відчуття? Такі, неначе в мене влили глек цілющого, м'якого, сповненого болю й жалю, з відтінками пристрасті й нотками радості, дивного еліксиру. Того, який огортає пеленою думок, того, що дарує відчуття наповненості. А таке відчуття з'являється, ви ж бо повірте, далеко не після кожного тексту. Потребувала паузи. Дводенної? Не більше. Але останні 34 сторінки поглинала протягом трьох вечорів. Розтягувала задоволення, боялась, що текст закінчиться, не бажала почути відповіді на всі запитання, ухилялася від розшифрування здогадок. І що в результаті? Відповіді не отримала, а здогадки такими й лишилися. Двояке відчуття. Ніби мала б розсердитися на автора за такий "жест", та водночас радію, що фінал саме такий; тішуся, що прочитала якісну й багату книгу, а в той самий час мені її замало. Чи раджу я її читати? Ще б пак! Обов'язково. Усім і кожному. І навіть якщо з перших сторінок вона вам не відкриється, дочитайте і, перетнувши фінішну пряму, зрозумієте, що ж у ній такого особливого.

Звернути увагу на цю книгу, мене змусила порада випадкового попутника, який особисто знайомий із автором, і дуже розхвалював його творчість, і зокрема даний роман, навіть стверджував, що його мають екранізувати, і як виявилося це правда. Але так, як я, з тих людей, що не поспішають вірити на слово, вирішив для початку звернутися до всесвітньої мережі, щоб довідатися, що ж думають про цей твір інші люди. Як виявилося, роман і справді досить успішний, має чимало прихильників, і не тільки в Україні, а й за її межами. А перемога в такій номінації як "Кращий український роман десятиліття" – це взагалі серйозна справа. Отже, співставивши усі за і проти, я вирішив і сам ознайомитися, із цим розхваленим українським бестселером. Роман побудовано на двох сюжетних лініях. Сама оповідь йдеться від імені Якова Меха, який в очікуванні свого сотого дня народження, згадує історію свого життя, очікуючи на приїзд до нього на свято, сина з Росії. Разом з тим, в його життя раптово входить дівчина-наркоманка, яку старий намагається "підняти на ноги" і врятувати як від згубної звички, так і від колишнього коханця. Ця сюжетна лінія відбувається в теперішньому часі, і по-своєму вона цікава. Але, особисто мені, була цікавіша, історія всього життя Якова, і хоча за об’ємом книга не така вже й велика, та за змістом, автору вдалося охопити усе ХХ століття, зобразити усі важливі як для Полісся, так і для України, історичні події, показати чим жили прості мешканці Загорян при пануванні різних влад, від часів Польщі та Радянського Союзу, і до вже нинішніх часів, України Незалежної. Гадаю, автор вчинив мудро, коли вирішив не схвалювати і особливо не критикувати, жодний із політичних режимів минулих часів, і показати, що в кожному історичному періоді, були як свої недоліки, так і переваги. Але, головне, що автору вдалося донести свою думку про те, що при будь-якій владі, звичайні люди хотіли лише вижити і бути щасливими, попри всі світові військово-політичні катаклізми, які захопили не тільки Україну, та сусідні країни, а й невеличке село на Волині. Володимиру Лису вдалося, так чи інакше, показати долю всієї України минулого століття, на прикладі одного звичайного поліського села. Головному герою довелося за своє життя, прийняти участь у кількох війнах – спочатку на боці поляків проти німців, потім як солдат Червоної Армії, а згодом у війні своїх проти своїх же. Окрім того, йому, як і більшості українців тих часів, довелося відчути на своїй шкурі, що таке примусові роботи. Змальовуючи портрет головного героя, автор напевно, змалював портрет всієї країни минулого віку, показавши, що мешканці одного населеного пункту, були і героями і зрадниками – кожен обирав свою правду, залежно від своїх переконань, які згодом могли змінитися, і от вже вчорашній брат, міг стати ворогом, а ворог – товаришем. Колишніх захисників, зі зміною політичного режиму, могли охрестити ворогами, і оголосити на них полювання, а колишніх злочинців нагородити. Це дуже добре показує, що більшість людей, готові на будь-що, навіть на зраду та вбивство, заради своєї вигоди чи свого життя. Можливо, завдяки цьому, роман і вийшов таким правдоподібним, і заслужив численні схвальні відгуки, і високу нагороду. Адже, якщо закрити очі, на якість невеличкі огріхи в сюжеті, то історія Якова Меха, переплітається з історіями багатьох українських родин, хоча б окремими деталями. Читаючи роман – ти постійно, може мимоволі, але згадуєш щось із історії своєї родини, і зіставляєш, порівнюєш. В чомусь збіг є, в чомусь ні, але ти віриш автору. Може, якщо історія і вигадана, то лише частково, і я переконаний, що наповнена правдивими історіями родин і окремих людей, на долю яких випало прожити, у трьох різних країнах, але залишитися представниками, все ж, однієї нації. Це своєрідний літопис українського народу минулого століття, зображений на прикладі долі однієї людини, і всіх кого він любив, ненавидів, з ким дружив, з ким воював. Підсумовуючи, скажу, що порада мого випадкового попутника, прочитати «Століття Якова», була слушна, і я дуже вдячний йому за неї. Дуже радує те, що сучасна українська література не стоїть на місці, і може здивувати навіть вибагливого читача.

Я читаю постійно, художні книги, "присіла" на українські автори. Володимир Лис читається легко, захопливо, швидко. Його твори це вир подій, людей, почуттів. А ще українська мова, якою напрочуд мелодійно написано. "Століття Якова" один з творів, що запам'ятовуються назавжди. Позаду у сторічного героя життя, наповнене подіями. Було кохання, зрада, війни, тяжкі втрати, різні політичні устрої. Це автобіографічна розповідь чоловіка. Роман не наповнений художніми описами місцевостей, людей, переживань, думок, мабуть тому, що розповідь про життя чоловіка, а чоловіки не такі сентиментальні, та й читачкам не завжди зрозумілі всі його дії. Впродовж всього роману спогади Якова про різні епізоди життя, їх було дуже багато, багато подій, багато людей які стрічалися і залишали той чи інший вплив на головного героя, впливали на його поступки. Роман екранізовано, після прочитання буде цікаво подивитися як зуміли автори і актори фільму передати всю низку подій. Особисто мені, "Століття Якова" поступається перед іншими творами Володимира Лиса.