Минулого літа була в Стамбулі з друзями. Під час прогулянки на Принцевих Островах один з моїх друзів раптово підбіг до незнайомця на вулиці і почав розмовляти з незнайомим мені чоловіком, а потім робити з ним селфі). Як виявилося цим чоловіком був Орхан Памук. Друг захоплено розповів про письменника і я купила одну з його книг. "Стамбул" друга книги автора, яку я прочитала. Книга просто фантастична, особливо вона буде цікава там, хто бував в Стамбулі раніше, планує туди поїхати або ж просто цікавиться цим дивовижним містом. Автор розповідає багато цікавих деталей, показує нетуристичні місця. Книга залишила дуже приємне враження. Автор розповідає про місто, яким воно є насправді, показує не такі привабливі речі, яка пропонують стандартні туристичні тури. Автор привертає увагу до унікальних речей, показує дивовижні локації, які обов'язково повинні відвідати всі поціновувачі Стамбулу та турецької культури взагалі. Я планую ще одну поїздку в це дивовижне місто і обов'язково скористаюся інформацією з книги

Відомий турецький письменник Орхан Памук народився і виріс у Стамбулі. У цьому романі він розкриває життя міста протягом другої половини ХХ ст., психологію його мешканців, зміни, що відбувалися в місті на очах самого письменника, і, звісно, його спогади і відчуття Стамбула. Стамбул – унікальне місто. Не дивлячись на значний вплив ідей Заходу, місто у своїй архітектурі, мистецтві зберегло культурні традиції Сходу. Автор зазначав: «…найбільше у сімейних подорожах Босфором я полюбляв дивитися на сліди розкішної культури, що, зазнавши західного впливу, все одно не втратила власної своєрідності й живучості». На думку автора і багато мешканців міст, Стамбул володіє hüzün – культурним концептом чи благословенням, особливою атмосферою меланхолії, настроєм, навіяним музикою та поезією, душевним станом і розумовим складом, який утверджує і заперечує життя. Цей меланхолічний настрій міста виявляється в людях і деталях, які ми згадуємо: батьках, які повертаються додому, поромах і човнах, що можна побачити в морі, продавцях крамничок, які нудьгують в очікуванні покупців, чайних, напханих безробітними, укутаних жінок на автобусних зупинках, старих дерев’яних будівлях, зламаних дитячих гойдалках, холодних читальнях бібліотек, тьмяних вогнях човнів, тощо – тобто в усьому, що є специфікою міста, що всотується його мешканцями з народження і в тому, що з роками викликає ностальгію. Стамбул – це місто, яке протягом другої половини ХХ ст. виросло з півмільйона мешканців до майже 10 млн.; це місто, в якому урбанізація співіснує із давніми традиціями і культурою; це місто, що має свою душу, яку автор і розкриває в цій книзі.

Все описания городов в литературе можно разделить на две категории: сделанные иностранцами и «туземцами». Первые всегда удивлены тем, как город выглядит. Вторые предаются воспоминаниям, прописывая свою связь с городом в памяти. Подобное мнение отстаивает в своих мемуарах Орхан Памук, писатель и Нобелевский лауреат. Ему всегда хотелось быть немного «иностранцем», дабы держать определенную дистанцию и иметь возможность удивляться. Памук откровенничает, он прописывает историю собственной семьи на фоне общей истории города. Хотя, мне кажется, что некоторые моменты собственной жизни автор оставил в тени. Его рассказ постоянно прерывается, то ироническими соображениями о семье, то о Стамбуле, который в книге уподобляется загадочным городам на карте мира. К примеру, Парижу. И даже когда Памук критикует Стамбул за грязь, вонь, лень его жителей, разбитость дорог... - то в этом все равно улавливаются едва заметные нотки настоящей любви, патриотические чувства. «Стамбул. Спогади та місто» - это рассказ о Стамбуле, который любишь. Потому что любить свой город, как утверждает автор, значит обрекать себя на смерть, «самоказнь». Он склонен больше критиковать свой город на основании замечаний иностранцев, чем слушать елейные оды самих жителей. Памук желает делать выводы, чтобы его родной город был лучше. А еще он считает, что это западная культура принесла на Восток болезни и разврат. Родной город Памука фантомный, раздвоенный между различными временными измерениями, которые никогда не сойдутся в одной точке, обрекая и стамбульцев на раздвоенность идентичности, если даже не на шизофрению. С одной стороны, перед нами конструируется фантом бывшего имперско-известного Стамбула, влиявшего на мировую политику. С другой - Стамбул современный, «республиканский», тот, который появился на развалинах когда-то великой империи. Без своего лица, потерявший удельный национальный колорит (например, многоязычие, присущее Стамбулу начала ХХ века, когда в городе можно было услышать армянский, греческий, французский, английский, итальянский языки). Памук отмечает, что современный Стамбул - это город меланхолии, город, в котором царит хаос, превращающий его в огромную провинцию. Свободу в этом городе могут почувствовать только состоятельные люди, а люди искусства здесь попросту не нужны. В том числе художники. Именно потому Орхан выбирает другую «профессию»: быть писателем. Он, во что бы то ни стало, свято намерен сохранить память о своем вечном городе. И мне кажется, это у него отлично получилось. Эту книгу необходимо прочитать, а потом еще и посетить Стамбул. И, будучи там, обязательно сойти с туристической тропы где-то в сторонку, дабы увидеть «город контрастов», каким он на самом деле есть.