Ця книга, без сумніву, може бути корисною для тих молодих людей, які опановують мистецькі професії, та для тих, хто має талант, але вже видобував кар’єру в інший царині. Такі люди з острахом дивляться на можливість проміняти існуючу справу на літературу, живопис, тощо, що так їм кортить. Автор не вчить творчості. Він дає 12 «найсучасніших стратегій досягнення успіху». При цьому він дуже спритно оминає таку недостатню, але конче необхідну умову, як талант. Спонсори, гранти, державна підтримка оплачує рахунки армії безталанних «митців», але вони приречені на широку відомість тільки в дуже вузькому колі і постійну залежність. Вочевидь, оминаючи питання таланту, автор прагне до розширення аудиторій. У США та Європі вища освіта більш ніж наша орієнтована на продажі. Наша продає дипломи юристів, економістів, фахівців з державного управління. Там немає для цього ринку. Але є така спеціальність, як Art. На цю спеціальність ідуть вчитися, як обдаровані люди, так і молодь без чітких інтересів, що бажає відкласти початок пошуків праці, але мають фінансову підтримку батьків. На цих факультетах цікаво, весело і круто. Там вони опановують основи марксизму-троцькізму-антиглобалізму, знайомляться з методами розширення свідомості. Ви могли бачити їх серед протестантів, які скидали з п’єдесталів пам’ятники Колумбу , Родосу та іншим і тягли їх у воду після трагічної загибелі злодюги і наркомана Флойда. Дарма вже казати, що більшість з них мають той же рівень знань і мистецьких навиків, як і випускники нашої Києво-поплавської академії. Але в останніх не було політично-медекаментозних факультативів. Тільки доводилось ректору підспівувати. Тому вони сміливо поповнюють ряди секретарок і менеджерів. А перші – тільки безробітних, ще й шкідливих для соціуму. Перш за все для них ця книжка написана, щоб навчити уму-розуму. І історії переважно з життя діячів, які нам малознайомі. Тож до історій. На кінці книги автор наводить великий список використаної літератури, який демонструє неабияку попередню роботу, що здійснив автор. Але чи це так? Найбільш цитований персонаж у Джеффа Гоїнса – це Мікеланджело. І що від пише? Мікеланджело був дуже гордовитий і зарозумілий, бо вважав, що походить з шляхетного роду, але це не так. Однак, рід Буанаротті-Сімоні був шляхетний, древній, але зубожили. Батько був подестою, це голова невеликого містечка. У бульварній пресі той факт, що після народження, Мікеланджело відправили до родини каменотеса, жінка якого правила за годувальницю, а потім за виховательку у дитячі роки, пов’язують з сумнівами в батьківстві. Але це було викликане слабким здоров’ям матері, яка безперервно народжувала і невдовзі під час родів і померла. Тоді Мікеланджело повернувся в родину, а потім усі разом перебрались до Флоренції. Мікеланджело ніяк не був щедрим паном, але до самої смерті сім’я сиділа на його шиї. Інша справа, що Мікеланджело претендував на кровний зв’язок з Маркграфинею Матильдою Каносською, і зараз цьому немає підтверджень. Гоїнс стверджує що на відміну від усіх Мікеланджело брав платню з свого першого вчителя – Доменіка Гирландайо, бо іші учні сами платили, чи відробляли. Цьому немає підтверджень. Автор на початку та всередині книги наводить дві різні історії знайомства Мікеланджело з Лоренцо Медичі, який дуже допомагав молодому скульптору. Описуючі конфлікт та змагання Мікеланджело з Леонардо да Вінчі у створенні фресок у Палаці Веккью, Гоїнс стверджує, що Мікеланджело програв. Але стратили обоє. Леонардо експериментував створюючи фреску масляними фарбами і вона зруйнувалася. Мікеланджело встиг створити тільки картон фрески, але його знищили послідовники Сованароли. Нарешті, Мікеланджело спроектував і побудував базиліку Св. Петра в Ватикані. Насправді керувати будівництвом його змусив Папа, він не створював проект, а використовував проект Браманте, який і почав будівництво. Значний вклад Мікеланджело зробив в розробку конструкції купола, але помер, коли тільки було завершено його барабан. І це не все про Мікеланджело. Але є ще Ван Гог, що винайшов імпресіонізм. Насправді він експериментував з трьома стилями – неоімпресіонізм, пуантилізм та постімпресіонізм, а імпресіонізм виник років за двадцять до початку його рішення стати художником. Тобто автор навряд читав ту літературу, що навів як використані джерела. Але він явно прочитав «Креативний клас» Річарда Флоріди, «Кради як Митець» Остіна Клеона, та трошки поцупив. Він мабуть також читав «Звичка до творчості» Твайли Тарп, але забувся і спотворив її ідеї. Але при цьому усьому, для цільової аудиторії ця книга може принести значну користь. Але навряд за її межами.

Достаточно толковая книга для тех, кто профессионально занимается каким-либо творчеством. Профессионально - в смысле получает за свою деятельность деньги. Автор убедительно аргументирует тезис, что зарабатывание творчеством - это вовсе не зазорно, а вообще-то так и должно быть. Не знаю, как на западе, но у нас всё ещё бытует неправильно представление о том, что рабочий, к примеру, "работу свою работает", а значит, должен получать соответствующее материальное вознаграждение. А фотограф вроде ничего особо не делает, удовольствие получает. Зачем и за что ему платить? Ведь любой дурак может нажать на кнопку фотоаппарата... Автор обращается к людям творческих профессий с призывом в первую очередь зауважать себя и своё дело как нормальную "серьёзную" работу, которая требует определённых знаний, умений, навыков, опыта и ресурсов. И эта работа должна оплачиваться как любая другая. Да и выполнение этой работы, по сути, не так уже сильно отличается от не-творческой: здесь важен и нетворкинг, и наставничество, и командная работа, и организация процесса, и много всего другого. Художник не должен быть голодным. Он вообще никому ничего не должен ;)

Настоящий талант должен быть голодным. Так принято считать в обществе с очень древних времен. У меня есть свои мысли по этому поводу. Я думаю, что так принято считать по той причине, что деньги считается чем-то пошлым для вечного, настоящего. И получается, что если художник создает картину за деньги, то это не настоящее искусство, оно купленное, а значит в нем нет ценности, оно обесценивается в головах людей. Поэтому и придумали такой миф, либо он сам исторически сложился. Автор данной книги пытается нам раскрыть эту тему полностью, расставить все точки над «і». Первое и, на мой взгляд, самое сложное это побороть стереотипы в своей голове. Человек может зарабатывать своим творчеством. Но для этого надо оттачивать свое мастерство, вкладывать время, силы душу. Второе, это то, что нужно обрастать связями, помогать другим, не боятся нового. И самое сложное это деньги. Людям творческим сложно иметь дело с деньгами, им сложно оценить адекватно свою работу. Опять же из-за стереотипов. Но автор грамотно подводит к тому, что деньги — это движущая сила, они помогают становится лучше.