Почну з того, що я щиро рекомендую цю книгу до читання і підліткам, і дорослим. ⠀ Вона — одна з небагатьох, що припала мені до душі ще зі шкільного курсу української літератури. Вперше я прочитала "Собор" на літніх канікулах, за списком рекомендованої літератури, та була дуже здивована, коли вже на уроках вчителька задала до читання лише короткий зміст твору. ⠀ На мою думку, до "Собору" склалося упереджене ставлення через його, нібито, "радянськість" і тому цей чудовий твір часто лишається поза увагою. Але це зовсім не типовий роман для того часу. ⠀ Чому варто витратити свій час на читання цієї книги? Тут є жвавий насичений сюжет, молодість і романтика, радянські реалії змальовані без зайвих прикрас. ⠀ Також, хочу окремо звернути вашу увагу на описи локацій. Саме вони розкривають всю атмосферу епохи, яка вже відійшла в минуле, але є невід'ємною частиною української історії. Містичний образ козацького собору знов і знов виникає в житті ліричних героїв. Навіть після приходу радянської влади, коли від собору лишився лише каркас, люди все одно відчувають цю історичнісь та святість та ставляться до нього з повагою. Дніпровські плавні, які тоді тільки починали зникати, зараз вже практично повністю затоплені. ⠀ Ландшафти і будівлі поступово руйнуються, змінюються покоління та ідеології. Але є сюжети, які завжди будуть актуальними: дружба і заздрість, конфлікт батьків та дітей, щире перше кохання.

Коли мені довелось вперше прочитати "Собор" (признаюсь, що не із власної волі, бо у програмі навчання вже в університеті на четвертому курсі, був навчальний предмет "Історії української літератури", отже довелось прочитати багатенько книг, за які я сам до того не брався і може б ніколи і не взяв їх в руки - і втратив би справді цікаві речі для власного саморозвитку) книга відразу справила на мене велике враження. І це при тому, що у цей час, середині 2000-х років, звичайно ж було чимало цікавих книжок, що чудово могли "конкурувати" за увагу. Відлякувало ім'я автора - Олесь Гончар - що асоціювався із соцреалізмом, радянськими пропагандивними творами як "Прапороносці" і т.д. Але було у цій книзі щось інше, щось чаруюче. Кожен читач перенесеться в українську провінцію Наддніпрянщини 1960-х років - тобто час "відлиги", але і розквіту радянської системи. І ви просто поринете у життя села (але не глушини) із особливою його романтикою - ви там просто потонете у природі, якось так і малюються в уяві ці образи теплих літніх ночей, посиденьки на лавочці під вишнями, співи жаб із ставка... Романтика! І звичайно ж - звичайні людські проблеми і дилеми - такі наче банальні і щоденні, але такі, що наповнюють життя кожного із нас (не героїчні подвиги рятівників світу). Там і сім'я, і робота, і звичайно ж кохання! І все на тлі строго собору козацьких часів, що стоїть покинутий, занедбаний... І вже його хочуть знести, бо ж це так "не сучасно" "не комуністично" ... Але для багатьох із мешканців він просто знак їх життя - не для всіх релігійна пам'ятка і святиня духовності (що звично для нас), не лише пам'ятка історії (адже будували героїчні предки - козаки, там бував історик Яворницький), але і як пам'ять про себе, про свою молодість, про свої спогади подій, що відбувались на його тлі... Так деколи буває, коли зрізають старезне дерево, яке стояло на вашому подвір'ї усе ваше життя - наче рубають кусочок душі. І люди починають виступати (звичайно ж не бунтують зі зброєю у руках) проти знесення. І тут проявляється те, за що так цькувала влада Гончара за цю книгу - його ліберальні, духовні українські цінності! Його опозиція проти нищення історії і української культури та духовності! Твір справді сильний і приємний! Всім раджу прочитати! І уже тепер я придбав цю книгу і для себе у власну бібліотеку! Придбайте - не пожалієте!

Хоч ця книга написана і не так давно і події, які в ній змальовано не надто давні, все ж від року написання й першого видання цьогоріч минає 52 роки. Чомусь попри всі застороги не читати цю книгу, бо вона не цікава (не вдаватимусь в деталі) мене завжди до неї тягло. Скільки пам'ятаю себе, вона була у домашній бібліотеці. Я часто брала до рук сіру й майже нічим не примітну книжечку (якщо не враховувати зображення собору на обкладинці), але не наважувалась прочитати. Мабуть, просто не була готова. На все свій час. Жовті сторінки, дрібний шрифт, насичені текстом листки, відсутність ілюстрацій… ХХVI розділів на 270 сторінках. Ніхто б напевно тоді не сказав, що саме ці деталі через роки стануть вагомими при виборі книги. Прийшов час і я вирішила ознайомитись із текстом роману "Собор" Олеся Гончара. І уже з перших сторінок він мені сподобався. Тут невелика кількість героїв, однак їхні характери та долі, внутрішній світ описані дуже майстерно. Події відбуваються протягом одного літа. У романі знаходимо чимало авторських розповідей, роздумів-відступів. Основною проблемою "Собору" є проблема історичної пам'яті. Вічна проблема? Не знаю чому цей роман подобається не багатьом, але я раджу його почитати… перечитати. А може зараз ви його зрозумієте інакше? Я рада, що "Собор" Гончара зараз маю змогу читати у новому виданні.