Пітер Мейл - Рік у Провансі. Це не художня книга. Це мемуари письменника, що переїхав з дощової Англії в сонячний Прованс. тому тут немає звиклої нам завязки, кульмінації і розв'язки. Тут просто місяць за місяцем описується життя в французькому селі в 80-х роках минулого століття. Але це найдобріші, наймиліші і найсвітліші мемуари, що я читала. Проте на книзі треба писати величезними літерами попередження- голодним не читати. Не знаю чи правда, що французи настільки полюбляють їсти, пити і взагалі насолоджуватись буденністю життя але автор це описав настільки гарно, що можна вдавитись слюнями лише при описі звичайного сніданку. Небезпечна книга Пітер з дружиною купують собі хатинку у Франції. Адже вони хочуть перебратись з дощів до сонця. А віддалена робота чоловіка - він письменник - дозволяє забратись в саму глушину. Але їх чекає здивування, що Прованс то не лише сонце але й шалені містралі, мисливські сезони, купа ремонту, їжі та звичайно вина. Чи не пошкодують двоє спокійних англійців, що шубовснули з розмаху у вир запахів та емоційного життя?

Ця книга починаючи з обкладинки говорить тут краса і спокій тут життя у Провансі. Пітер Мейл написав гарну книгу, про мандри, і подорожі про людей їхні звичаї і звісно про любов до їжі. Майже кожна сторінка просякнута роздумами або обговореннями їжі. От ви знали, як знаходять трюфелі, і що їх найкраще може внюхати навіть не собака, а як підібрати багет чи хліб до страви та яке м'ясо буде найсмачніше у книзі є відповіді на ці питання. Французи так люблять попоїсти, що склали цілий довідник про гарні ресторани, о це так я думаю він мені би був у нагоді. Читаючи цю книгу я захотіла у Прованс у ту атмосферу і ті компанії, де нікуди не поспішаючи п'ють вино, багато їдять і розмовляють. Ще книга розповіла що французи не дуже квапливі люди і з ними ремонт будинка може затягнутися на роки, але вони найкращі працівники в своїх сферах і якщо такі збираються разом то ефект буде найкращий. Добра та місцями дотепна книга. Дуже задоволена, що вона буде на полиці в моїй бібліотеці!!

"Рік у Провансі" - це книга від видавництва "Vivat", яку мені не вдалося прочитати "запоєм". Я поволі читала її місяць за місяцем (себто розділ за розділом). І в цьому вбачаю певну аналогію з сюжетом книги - мешканці регіону Прованс живуть неспішно (робота, яку обіцяють зробити за 2-3 дні розтягується на 2-3 місяці, звісно, якщо це не садівництво нових виноградних полів або спаржі). Не позбавлена ця книга і кумедних моментів, як от жартики місцевих: "Кажуть, коли змія вкусить чоловіка, то помирає чоловік. А коли змія вкусить жінку, - нахилився вперед і моргнув бровами він, - то помирає змія." Незмінним для усіх провансальців є культ їжі. Ланч - це основний прийом їжі, який ніколи не пропускають і який завжди буває вчасно. Гастрономічні описи просто неможливо читати на голодний шлунок. Мені аж кортіло покуштувати разом із мешканцями справжнього прованського хліба із хрумкою скоринкою, який щойно придбали у сільській пекарні, а від безкінечних описів омлетів з трюфелями, фуагра, паштетів і тушкованиць просто слинка котилася. Однозначно після прочитання цієї книги я ще дужче захотіла відвідати Прованс. І якщо раніше мене приваблювали виключно лавандові поля, то тепер з'явилася ще й кулінарна складова цього регіону Франції.