У цій книзі нарівно недоліків і достоїнств. Причому перші здаватимуться не такими вже й критичними, якщо читач потрапляє в рекомендовану категорію – 9-12 років. Якщо ж він конкретно дорослий – це одразу породжує проблеми. Бувають книги, як-от «Володар Перстнів», які ти читаєш у 10-11 років, а надалі перечитуєш без втрати цікавості, але ця книга – саме дитяча, коли ти неодмінно знаєш, що головні герої виплутаються з пригодницького павутиння без втрат. Раджу купувати дітям, але самим не заглядати. Цікава ідея – підвести під міфологічний світ наукову базу, поєднати генетику і казку, раціонально обґрунтувати витвори людської уяви, помістивши їх у створений на замовлення світ. І цей світ, якщо прикласти трішечки зусиль з запам’ятання авторських пояснень, функціонує цілком логічно. Себто розхитано, але у відповідності до дій тих, хто розгойдує човника. І ця калейдоскопічність світу уяви (одразу раджу забути про «місто для посилання тих, хто нас дратує», це спрацьовує лише як поштовх для творчості батьків-художників) притягує і зачаровує. Саме тут і починаються питання від дорослого читача. Втілення ідеї здалося дещо поверхневим. Міфічні істоти поводяться не те що не стереотипно (до речі, можна було б погратися з очікуваннями від зустрічі та з тим, як все відбулося «насправді»), але навіть не відповідно до своєї природи. Про павучиху та Вішну не забувають, що вони багаторукі, а от з рештою проблеми. Кентавра не відрізнити від людини і в поведінці, і навіть у рухах (а не можна рухатися так само, як людина, якщо у тебе чотири копита замість ніг і габарити, набагато більші за людські). Героям, здавалося, просто не вистачило простору на папері, а заразом і глибини. А їх чимало, майже кожен розділ підкидає нових. Дві родини (Генетика зарахуємо як опікуна) – десять осіб; Грейв, Джинджер, Хаяо; Павуча Ткаля та Вішну; Геліос, Раму; Темпус та Спатіум. Коли згадати когось з третьорядних, то на книгу у 153 сторінки (160 мінус технічні) вийде більше двох десятків героїв, і кожному з них треба приділити час. Либонь, саме тому мотивація, яка рухає Хаяо, розкривається аж в епілозі і дуже поспішно, а героїні в результаті просто не співчуваєш, оскільки дізнаєшся про її таємницю тоді, коли вона вже не надто і потрібна. І, якщо з персонажами з легенд, які зустрічаються у світі Барґеста, спрацьовує читацьке додумування у стилі «вони ж синтезовані, не знають про своє минуле, і про відсутність глибини і багатомірності в них говориться прямим текстом», то з прибульцями з нашого світу це пояснення недоречне. Вони не з’явилися з нізвідки. У кожного з них свій багаж за плечима, особливо у дорослих. Але мені було важко відрізнити одного героя від іншого. Більш за все уся ця маса героїв нагадала мені Раму – у той момент, коли він із кількадесят постатей збирається в одну, бо, скажімо, пари «Дзиґа-Троль» та «Читачка-Чеширський» видалися мені клонами. Зрештою, з образів врізалася в пам’ять лише Павуча Ткаля – заручниця власної пихи, така собі Арахна, яка мусить довіку замість павутиння виплітати нейронні зв’язки та дендрити, аби забезпечити пам’яттю штучні світи. Введення в текст собаки та щурика аж ніяк не здалося доречним. Ані собачі якості, на кшталт нюху, ані щурячі, як здатність прослизнути у найдрібнішу щілину, залишаються незадіяними. Тварини нічим не каталізують сюжет, окрім моменту потрапляння в інший світ Дзиґи та Троля, але для того, щоб когось штовхнути, не обов’язково бути собакою. Але надалі що тварини є, що їх немає. Пес то бігає, то сумирно сидить у рюкзаку і взагалі не створює проблем, щурик кочує по різноманітних карманах та плечах. (До речі, подібний образ (щурячий хвіст, який звисає з-під волосся) виникає і в іншій книзі авторки – «Літо довжиною в ДНК». Що наводить на думку, що це своєрідна данина домашнім улюбленцям.) Особливо дошкульними видалися два моменти. 1. Прізвиська. Спершу вони подаються так, ніби це гра, вигадана Дзиґою. І, якщо назвиськами, обраними нею давно, цілком могли послуговуватися члени її родини (і навіть представлятися так при зустрічі з незнайомими), якщо у ветеринарки Джинджер та Генетика ці йменнячки обґрунтовані, то чути від батьків хлопців, як вони ще до зустрічі з Дзиґою кличуть сина «Троликом», та й Чеширський називає брата так, хоча Дзиґа при ньому жодного разу не зверталася за прізвиськом, якось дивно. Про загальне коло думкообігу у реальності Барґеста ніде не згадується, до того ж Читачка іменує Чеширського, а Чеширський – Троля так ще до потрапляння у паралельний світ. До того ж використання прізвиська замість імені породжує певні очікування від твору. Особливо якщо воно пов’язане з рисою характеру, а не зовнішності. Увесь час чекала, що Читачка винишпорить якусь підказку саме у книзі. Але її сестра нарівні з нею розгадує таємницю екслібриса і пригадує якісь образи з книжок – що, безумовно, йде на користь молодшої, але якось принижує старшу. 2. Повсякчасні посилання на сучасну культуру. Ні, нічого не маю проти любові до «Дживса і Вустера». Проблеми починаються тоді, коли ти чогось не читав/не бачив. Коротке посилання мало б поглиблювати персонажа, давати йому додаткову характеристику – але саме додаткову. А тут я відчула, що втратила чималий пласт – бо, наприклад, історію Геймана про хлопчика з тролем не читала, а тому просто не маю змоги відчути те саме, що й Дзиґа, яка тією книгою характеризує братів, вперше їх побачивши. Мова здебільшого гарна, просторіччя на кшталт «подзвонити» сприймаються нормально (хоча могли б разочок згадали синонім «зателефонувати»). Але трапляються і перли. Ст. 59: «Джинджер дістала з наплічника книгу, Вустер швидко перебазувався до неї в кишеню. Сіла біля Читачки». Тут не розбереш – чи то до книги в кишеню щурик поліз, чи то до ветеринарки, і хто сів – Джинджер або книга. Логіка підказує, що йдеться про людину, але побудова речення така, що залишає можливість подвійної трактовки. Одразу виникає питання, чи був у книги редактор (бо в автора око може і замилитися), а якщо був – куди дивився. Власне видання на висоті, 80 грн. за 160 сторінок у твердій палітурці не здаються надмірною ціною (хоча про багацько з книг ВСЛ саме так і хочеться сказати). Приємний шрифт, який легко читати людині з короткозорістю. Попри перераховане, книгу все ж таки раджу. Для дітей, які переживатимуть пригоди, а не задаватимуть питання.

Мимо этой красавицы книги невозможно было пройти мимо! Обложка просто волшебная. Да и Видавництво Старого Лева как издательство как всегда на высоте - качество отменное. И бумага и печать и переплет, всё чудесное. И, конечно, немаловажно, что у ВСЛ ну очень приятные цены. Особенно с учетом качества продукта. Но вот сама история... Нет, написано красиво, язык хороший, но всё остальное...Всё происходит просто с бухты барахты. Абсолютно нет чувства, что у созданного автором мира есть какой то стержень. И я понимаю, что возможно для кого то это не проблема. И я также понимаю, что как взрослой, которая любит иногда почитать детские книги, возможно мне следует быть менее критичной, но все же. Ведь есть замечательные детские фантастические книги где есть логика и происходящее подчиняется законам своего мира! Думаю основная проблема в размере. Будь книга хотя бы в два раза больше, возможно у писательницы была бы возможность лучше раскрыть персонажей, магию и сюжет. Но не смотря на вышеописанное, я все же думаю, что Реальність Барґеста может понравится детям. Может и взрослым, если вы не против магичного мира, где всё происходит непонятно как, почему и зачем. В этом аспекте, кстати, эта книга мне очень напомнила Итакдалию, Тахиры Мафи. Так что если она вам понравилась можете смело пробовать и Реальність Барґеста!

Чи любите ви казки, міфи чи легенди? Або можливо у вас є улюблений фантастичний персонаж? Тоді вам точно сподобається світ, де всі вигадані колись людиною істоти оживуть. Але, що станеться, коли рівновага цієї паралельної реальності порушиться й вона опиниться під загрозою зникнення? У вирі подій опиняється троє сестер: Дзиґа, Читачка та Мала. Одного разу Дзиґа випадково знаходить старовинну книгу, яка виявилась ключем до штучно синтезованої вченими реальності Барґеста, що населена цілою купою різних міфічних істот. Вона забирає до себе наймолодшу з сестер – Малу. Тепер на Дзиґу й Читачку чекають небезпечні пригоди, неймовірні подорожі та неочікувані знайомства. Та чи вдасться дівчатам врятувати не лише молодшу сестру, але й всю реальність Барґеста від руйнування? Якщо ви досі скептично ставитеся до українського фентезі, то ця книга здатна змінити вашу думку, адже ні на мить не поступається закордонним творам. Саме мене вона й зачепила позначкою «Наше фентезі», адже це мій улюблений жанр літератури, тим паче, що сюжет виявився захоплюючим. Головних героїв книги двоє – Читачка і Дзиґа, які вирушили на пошуки своєї молодшої сестри в таємничу реальність Барґеста, а також їх новоспечені друзі Троль та Чеширський, чиї батьки також заточені в іншому світі. За характером персонажі абсолютно різні: запальна Дзиґа, виважена Читачка, сміливий Троль та рішучий Чеширський, створюють досить різнобарвну команду порятунку. Реальність Барґеста – це надзвичайно цікаво штука, адже є першим штучно синтезованим світом, створений на замовлення двома генетиками й одним хобгобліном. Круто, еге ж? Свою назву ця паралельна реальність отримала на міфічної істоти родом з Британії, величезного чорного собаки на ім’я Барґест, який за легендою викрадав неслухняних дітей. Але саме в цій реальності Барґест – милий , майже домашній песик, розміром з дракона. Пояснюється це тим, що в істот, які населяють світ Баргеста, відсутня пам’ять й знання про те, якими якостями їх наділяли люди. «Цей світ – конструктор, де ретельно все зібрано з міфів і легенд, які будь-коли створювала ваша уява. Ваша людська уява. Але все живе завжди потребує пам’яті, щоб зрозуміти себе і своє призначення.» Саме через відсутність пам’яті цей світ починає потроху руйнуватись, а врятувати його здатна лише хазяйка Барґеста, яка назавжди повинна залишитися з ним.