«Вовки були повсюди. В політиці, на тронах, у ліжках. Вони зростали, наїдаючись історією, й жиріли на війні. Щоправда, Севрен не нарікав. Просто хотів, як і інші вовки, дістати свою частку.» Побачила цю книгу ще давно. Мені не дуже сподобалась обкладинка, того не бажала купувати (так, я оцінюю за обкладинкою). А потім почула, що це фентезі і задумалась над купівлею. Читала багато відгуків. Є як і схвальні, так і ні. Проте майже у кожному з них була згадка про «Шістку воронів». Прочитавши, можу сказати, що книга й справді схожа на дилогію про покидьків. Ми бачимо групу підлітків, у якій кожен_на має власну сумну історію. Розповідь ведеться по черзі ( як і в шістці). Вони всі дуже відрізняються одне від одного, проте є й спільна справа, яку вони називають «здобуття» ( насправді крадіжка). Герої не вважають свою діяльність крадіжками. На їхню думку, вони повертають те, на що мають повне право. Персонажі цікаві, розкриті. У кожному_ній можна знайти щось схоже на себе. Між ними є хімія. Є симпатії, недовіра, зрада, а головне – дружба. Цікаво було спостерігати за розвитком персонажів, за тим, як по-різному кожен_на сприймає одні й ті самі події. Було порушено багато важливих проблем. Такі як: расизм, сексуальна орієнтація, сексизм, невпевненість у собі, дитячі травми. Усі персонажі різних національностей, що робить книгу ще більш колоритною. Вразило мене те, що я дуже багато посміхалась, а іноді навіть сміялась читаючи (що для мене буває дуже рідко). От наприклад : «То й що? Сьогодні на мені спідня білизна. Це не бозна-як важливо. Зофія насупилась.-Чому ти сказав сьогодні…» Сюжет трохи заплутаний. Я не відразу зрозуміла, що до чого, проте згодом пазл складається. Було цікаво, у деяких моментах передбачувано. Книга однозначно має стиль. Естетика розкішного готелю, вечірніх суконь та алкоголю. Всю книгу пронизує надія. Надія на світле, забезпечене майбутнє. Та чи здобудуть герої його? Отож, у книжці було багато чого, мікс культур. Це не робить її поганою, лише специфічною. Якщо ви любите фентезі, історію, головоломки, крадіжки, рятування світу та троп «знаходження сім’ї», то вам точно сподобається ця книга. Моя оцінка 7/10.

"Позолочені вовки" — перша книга трилогії від американської письменниці Рошані Чокші. Ця книга занурює нас у атмосферу Парижу ХІХ століття з неймовірною архітектурою, мистецтвом, справжніми святковими бенкетами і балами. Я довго і ретельно обдумувала купляти мені цю книгу чи ні?, але все ж купила і не пошкодувала(хай живе книжковий сегмент Тіктоку!), адже книга має динамічний сюжет, і закохує в себе з перших сторінок, відірватись від неї неможливо. Це історія про 5 молодих людей: Севрен — очільник імпровізованої "банди"; бажає відновити справедливість і відродити давню династію свого Дому. Трістан — брат Севрена по всьому, окрім крові, ландшафтний дизайнер (в простонароді садівник) Лейла — комбо 3 в 1: шпигунка, танцівниця і прекрасний повар. Енріке — його охарактеризувати можна одним, простим словом: історик. І вишенькою на торті стає любителька коржиків, головний мозок їхньої банди, хімік, прекрасний математик і інженер— Зофія. Їх всіх об'єднує одне здобуття (простіше кажучи крадіжка) — їм вкрай необхідне таємниче Око Гора...

А покинула я багатенько часу. Зазвичай читаю книжки залпом. Та цю я мучила тижні зо два. Перші 200 сторінок взагалі не зацікавлюють. От наче і всього є, але дуже ж воно намішано: боги з усіх відомих міфологій, математичні формули, символи, гріхи, як імена, таємничі уламки та магічні здібності (так зване формування, з яким я взагалі не розібралася). З середини вже якось втягуєшся і стає хоч трохи цікаво, може завдяки Гіпносу та його жартам, а чи таки доволі гарним історіям про батьків Севрена. Дуже багато часу ми, наче на повторі, читаємо про ту саму ніч Севрена і Лейли. Ні, відсилки це чудово, але ж не однакові і не постійно. Як не дивно, єдиний, хто мені сподобався це Гіпнос, звихнутий на друзях та завжди вдало жартуючий патріарх дому Нікс. Севрена схоже намагалися показати жорстоким генієм . Та жорстоким він був тільки по відношенню до древніх артефактів (і до свого майбутнього, заради якого так довго працював). За Лейлою ми бачимо цілу глибоку історію, та вона якось не дуже з'єдналася з образом героїні в мене в голові. Зофія повинна була викликати в мене симпатію, оскільки була відгороджена від будь-яких почуттів і взагалі вела себе як робот, але якось в кінці повелася дурнувато. Енріке єдиний без історії, яка привела його до Севрена, і напевно вона на краще, зате має ціль, про яку особливо не згадує. А ось з Трістаном я взагалі заплуталася. Чого ним постійно опікувалися? І якщо так сильно переживали, то навіщо брали з собою? Любовна лінія, яка з'являється у самому кінці, на мене, так з'являється взагалі з нічого, просто з пустого місця. Та й взагалі кінець завалений. Наче додали драми, та я не відчула нічого. Севрен, котрий всю книгу робив більш менш логічні та зрозумілі мені дії, у останній частині просто впав в моїх очах. Ну, не можна отак зректися всього.