Я не є літературознавцем, чи занадто вибірковою читачкою..Я просто книгоманка. І, побачивши відгуки на цю книгу, та звичайно анотацію, вирішила її прочитати. Початку справді спантеличує, бо важко зорієнтуватись у часі та місці. З деяким часом «імла» розсіюється, але не дивлячись на це, читання для мене було нудним. Герої мені не сподобались, їх мотивація - також. Використання міфологічної складової ніяк не покращило становише цього «витвору». Декілька разів, я просто засинала над книгою, і це те, шо трапляється зі мною дуже рідко. Не знаю, як такий твір міг отримати Нобеля, але, певно я не поціновувач. Тому, читати чи не читати цю книгу, обирати Вам. Але, якшо не подобається початок, але все ще жевріє надія на цікаву середину, та неймовірну розв‘язку, то можете себе не силувати. Цього не буде.

Ця книга, як окремий Всесвіт, котрий спершу спантеличує, адже не розумієш, який зображено час, які істоти там живуть, де правда, а де вигадка. Наявність огрів, драконів, імли, забуття одразу занурюють читача у певний казковий, фантазійний світ. Роман дуже атмосферний, місцями філософський, відображує безліч проблем сучасного суспільства, хоча у романі зображений період середньовіччя, коли люди жили великими поселеннями і забезпечували власні потреби суспільною працею. Головні герої - це літні чоловік і жінка, котрі через забуття, що поглинуло весь їх край, забули своє минуле та власного сина. Чим більша була кількасть прочитаних сторінок, тим більше з'являлося відчуття, що іноді забути легше, ніж жити з минулим. У даному випадку це стосується як окремих персонажів, так і цілих народів, про яких йде мова в оповіді. Сюжет розвивається дуже динамічно, багато подій, послідовність котрих іноді навіть важко згадати, тому інколи доводилося повертатися назад, аби пригадати певні деталі, котрі не хотілося втрачати. Кінцівка так і залишилася відкритою, спершу це дратує, проте згодом приходить розуміння такого рішення. Загалом враження від прочитання дуже позитивне, досі зберігається якийсь магічний настрій.

Кадзуо Ісіґуро в нас почали перекладати відносно нещодавно. Загальній увазі до автора, безперечно, посприяла Нобелівська премія з літератури. Численні схвальні відгуки спонукали мене звернутися до його творчості. Починаючи читати «Похованого велетня», я вельми невиразно уявляв, що це взагалі за твір. Як виявилося, його відносять до жанру фентезі, і це чергова варіація на теми «Артурівського циклу». Втім, тут варто зробити уточнення. Я далеко не фаховий критик, але зі свого аматорського погляду радше сказав би, що в «Похованому велетні» поєднуються елементи реалістичного роману та фентезі. Можливо, саме в цьому секрет його успіху серед різних верств строкатої читацької публіки. Аж ніяк не належу до шанувальників «чистого» фентезі, бо не люблю, коли автор просто витворює якийсь свій химерний світ і нагромаджує там богів, демонів та чудовиськ. Мене в літературі завжди цікавила насамперед людина і засадничі питання людського буття. У Ісіґуро все це є, тому читати його мені було цікаво. Автор уникнув спокуси зловживання неймовірними вигадками і зберіг у читача відчуття реальності. Так, у романі діють оґри і драконка Квериґ, проте увага на них не фокусується. Під яскравим поверхневим шаром пригодницького фентезі криються глибокі й важливі проблеми, актуальні для світу сьогодні. «Похованого велетня» можна читати крізь різну оптику, виокремлюючи те, що зачіпає особисто вас. Хтось побачить передусім щемливу історію про вірну любов літнього подружжя – Акселя та Беатрис. Когось привабить романтична і загадкова атмосфера Раннього Середньовіччя: шляхетні лицарі, котрі навіть на війні неухильно дотримуються кодексу честі; заснований на місці колишньої фортеці монастир, ченці якого ревно оберігають свої таємниці…. Мене ж у першу чергу зацікавила порушена в романі проблема особистої та колективної пам’яті і відплати за минулі злочини. Чи можна досягти щирого й міцного миру, пішовши шляхом забуття кривавих ран? Це вічна тема, актуальна далеко не лише для Британії часів легендарного Артура. Нині ми раз по раз чуємо думку, мовляв, задля успішного розвитку Україна має «подолати» свою історію, тобто відкинути старі травми, зокрема досвід геноциду 1932-1933 років, і жити майбутнім. Красиві слова. Але чи може рухатися вперед спільнота, яка намагається притлумити біль минулого, забувши про загиблих родичів та друзів? До яких наслідків веде суспільна амнезія? Чи здатні кат і жертва дружньо жити поряд, або ж справедлива відплата за злочини – лише справа часу? Ось питання, що їх порушує Ісіґуро в романі. Окремі фрагменти «Похованого велетня» читалися майже як посібник із ведення «гібридної війни» – паралелі з нашим теперішнім становищем виникали постійно. Роман справив загалом гарне враження. Щоправда, стиль у автора неквапливий, часом навіть млявий. Іноді хотілося більшої динамічності від сюжету. Ісіґуро залишив фінал відкритим, тож читач матиме можливість сам домислити дальшу долю головних героїв. Окремо хочу відзначити соковитий переклад Тетяни Савчинської – це та повнокровна українська мова, якою я хотів би розмовляти сам і чути її від інших. Днями прочитав, що Ісіґуро вважає себе передовсім поетом, а не прозаїком. Що ж, не звірявся з оригіналом, але в українському перекладі своєрідна поетика відчувається. Технічно видання так само зроблене на найвищому рівні: дуже красиве та приємне, з гарними ілюстраціями. «Похований велетень» – моє перше знайомство із доробком Кадзуо Ісіґуро, проте, гадаю, не останнє.