"Подорож доктора Леонардо з його майбутньою коханкою прекрасною Альчестою Слобожанською Швейцарією" Та хто так називає книгу, вигукнула я, вперше побачивши цю скажену назву. Та хто його читатиме, заволала я, читаючи про ігрові прийоми в інтелектуальній літературі 20-х років ХХ століття в якійсь науковій статті. (......) Я прочитала Офігіла Подумала про те, що я читала. Як би про то написати. Мені терміново треба перечитати! Це я вирішила, як побачила Майка Йогансена в неодягнутому вигляді. Дуже цікаве доповнення до читання, рекомендую. І після того мені розповідь вилетіла з голови, окрім враження Мало що зрозуміло, але дуже цікаво Ось. Подорож - і правда про подорож, а не про фабулу. Сюжет тут абсурдний, автор зухвало виглядає з-поміж рядків, показуючи пальці, до яких прикріплені ниточки, якими він керує маріонеток-героїв. Це блискуча стилізація і експеримент зі стилем. Бурні аплодисменти Майстрові, панове! А заради чого, окрім відточування гостроти пера й інтелектуального задоволення? Для опису пейзажів. Вони тут прекрасні. Для іронії і насмішок. Вони тут неявні, але зчитуються. Для новизни й унікальності. Це як Домонтович, тільки інакше. Дуже прикольно. Сучасно. Екстравагантно. І, як би то мовити... немасово. Але, коли є бажання заморочитись над нежанровою прозою, або питання, що читати, щоб було схоже на Кальвіно - ось. Читайте Йогансена. А я буду перечитувати)

Майк Йогансен дійсно непересічна постать доби Розстріляного відродження зокрема та в українській літературі загалом. Цікава заувага: багато українців якщо чули про цього автора, то впевнені, що він був зарубіжним письменником (навіть в одній з книгарень мого міста ця книга стоїть на поличці зарубіжної прози). Творчість Майка Йогансена можна впевнено віднести до експериментальної прози, бо чого-чого, а експерименту там точно не бракує. Що ж до самого твору, то ця повість справила на мене зовсім інше враження, аніж я очікувала. Мені здавалося, що це має бути така серйозна історія, можливо філософська (складна для розуміння, стимулює до роздумів). Та я була рада визнати свої упередження помилковими, бо ця книга ввійде в мій топ найкращих книг року. Я не знаю з якої книги я б ще стільки сміялася. Тут що не сторінка, то новий привід сміху. Хоча і книга була написана в 1928 році, але своєї актуальності в 21 столітті вона точно не втрачає. Персонажі цього твору (а вони зі своєю родзинкою) мені особливо запали в душу. Учений доктор Леонардо, його вірна подруга прекрасна Альчеста, авантюрист Дон Хозе Перейра, Родольфо (для мене цей рудий ритрайвер такий же персонаж, як і всі інші :) ). Історія мені дуже сподобалася. Мені здається, що тут буде складно щось переказувати про сюжет твору, він дуже динамічний – ще ось дві сюжетні лінії йдуть окремо та не можуть перетнутися, а вже на наступній сторінці вони не тільки сходяться, а й міцно переплітаються. Особливо мене зацікавив момент, коли вкінці автор вставив ремарку про персонажів, яка все розставила по місцях. Вона була доречна. Історія однозначно варта для прочитання. Творчість Майка Йогансена є своєрідною, але дуже цікавою.

Настав, нарешті, час мого знайомства зі ще одним класиком доби «Розстріляного відродження». Дуже люблю Підмогильного та Миколу Куліша, читав Хвильового, а от до Майка Йогансена дійшов лише тепер. Враження від «Подорожі ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» маю доволі суперечливі. Напевно, буде правильно сказати, що це – не мій твір. Він не поганий, а саме не мій. Я люблю, коли в художніх текстах наявна гостра сюжетна лінія, яка тримає увагу читача. Натомість у «Подорожі…» сюжет відіграє другорядну роль. Персонажі перевтілюються, вмирають, воскресають і знов «провалюються в тартарари». Якісь події відбуваються, але є радше тлом. Марно було би переповідати зміст повісті чи зупинятися на характеристиці окремих персонажів. Така рецензія нічого не скаже про твір, бо його сутність в іншому. Щоб зрозуміти Йогансена, потрібно сприйняти і прийняти його іронію, вирушити у подорож слідом за автором. Треба вміти насолоджуватися описами пейзажів, а також раптовими поворотами авторської думки. Повість Йогансена цікава насамперед як сміливий творчий експеримент. Вона незвичайна і вирізняється на загальному тлі української літератури. Автор провокує читача та грається з ним. Свій задум Йогансен розкрив у Післяслові. Він пише, що «на протязі всього Прологу і всієї Подорожі нахабно водив вас, прекрасні читачу і читачко, за ваші (класичні) носи. Автор удав, ніби він (як усякий порядний літератор) збирається показати вам справжніх людей і справжні їхні мандри по декоративних місцях з табличками «Степ» і «Місця коло Коропових хуторів». Натомість автор цей, сильно бажаючи вам показати справжні ландшафти степів та лісостепів, змалював їх з усією серйозністю і щирістю… Але, міркував автор, ні розумний читач, ні прекрасна читачка не схочуть читати про самі ландшафти і покинуть книгу, не допливши й до третьої сторінки. Тож автор удався до хитрощів. Із декоративного картону він вирізав людські фігури, підклеїв під них деревляні цурпалки, грубо розмалював їх умовними фарбами, крізь картонні пупи протягнув їм дріт і весело засовав цими фігурами під палючим сонцем живого, справжнього степу й під вогким риззям справжніх яворів Слобожанської Швайцарії». Наводжу довгу цитату, бо в ній – ключ до розуміння твору. Персонажі повісті Йогансена – це «картонні ляльки», рухомі декорації, фікція. Тому «Подорож…» не слід сприймати так, як ми зазвичай сприймаємо інші художні тексти. Це не оповідь про живих людей, а гра від початку й до кінця. Не випадково в повісті раз по раз наголошується, що той чи інший герой вигаданий, а самі персонажі постійно згадують автора як свого Творця. На жаль, іронію Йогансена не завжди розуміють навіть досвідчені читачі. Перш ніж писати свою рецензію, я читав інші відгуки і бачив здивовані коментарі, чому, мовляв, Леонардо не переймається через «втрату коханої»? Та тому й не переймається, що Йогансен створив декорації. Їхня персональна доля не має жодного значення. Важливо відчути стиль і смак повісті, ту тонку іронію, з якою її написано. Я це все відчув і зрозумів, але не полюбив, бо мені геть інакша література подобається. Однак я усвідомлюю, що це справа індивідуального смаку. «Подорож…» - чудовий по-своєму твір, який завжди знаходитиме вдячного читача. Оцінку в три зірочки сприймайте не як «погано», а як «на любителя». Завершити хочу одним більш загальним міркуванням. Цього тижня з нагоди дня народження Юрія Шевельова перечитував його есей 1955 року «Непророслі зернята». Там мова йде про хибне сприйняття спадщини «наших двадцятих» українською повоєнною еміграцією. З-поміж іншого Шевельов робить пророче передбачення, що, якби авторів «Розстріляного відродження» перевидали в Україні, їхня творчість неминуче викликала б тут інтерес і породила жваві дискусії. Так воно й сталося. Саме в двадцятих сучасна українська література шукає своє коріння, закладені тоді традиції вона нині продовжує. Під цим оглядом «двадцятники» впевнено потіснили «шістдесятників». Чому? Гадаю, той-таки Шевельов дав слушну відповідь на це питання. Література двадцятих була повнокровною і позбавленою шор, у цьому її головна цінність для нас. Тоді вийшло на сцену нове покоління митців, яке спробувало дихнути на повні груди. Вочевидь, далеко не все, що створювалося в двадцятих, виявилося вартісним і пережило свій час. Так само не конче вся література «Червоного ренесансу» мусить подобатися, адже смаки у людей різні. Комусь прийдеться до душі «Місто» чи «Патетична соната», комусь «Дівчина з ведмедиком» або «Подорож…». Головне, що ця література різноманітна, як і має бути у розвиненій культурі. Автори двадцятих не боялися шукати нових напрямів, дивувати. І Майку Йогансену в їхньому колі, безперечно, належало одне з чільних місць.