«Бувало, вночі, коли великі, добре визрілі зірки, досягнувши апогею, готувалися, подібно до злачного колосу, що напередодні жнив згинається під власним тягарем, схилитися і зісковзнути кудись униз по небу, Каїн чув, як Єва приглушеним голосом докоряє Адама якоюсь Ліліт. Про кохання двох — чоловіка і жінки, Каїн ще повного уявлення не мав, оскільки особисто не довідався, що це таке, але здогадувався, що мати незадоволена батьком: «Зізнайся, адже ти був закоханий у цю рудоволосу бестію?». Що відповідав той, до слуху не долинало, швидше за все Адам відмовчувався, не приймаючи ревнощі дружини всерйоз. Подібні з'ясування стосунків, взагалі, траплялися й білим днем, і Каїн готовий був дати голову навідріз, що й зараз ось йдеться про якусь таємничу Ліліт. Він судив так за реакцією, за жестами, за виразом обличчя батька, який або зніяковіло посміхався, або слабо відмахувався рукою, як від набридливої мухи, а то й грізно хмурився, і тоді вже матір миттю ніяковіла, покірно відступала, у всьому її вигляді проглядало бажання зникнути, розчинитися, стати такою собі жінкою-невидимкою...»