"Перманентна революція" — настільки нова книга, що моя ще трохи пахне друкарнею. Ложкіна, до речі, завжди попереджає, що це суб'єктивна книга. Мовляв, претензії "а чому тут немає про N" не мають сили, бо книга не претендує на єдиноправильний науковий підхід. Написана вона теж легко, не хочеться казати "попсово", але слово так і крутиться на язику. І я не вважаю, що у цьому є щось погане. Починається "Перманентна революція" з історичної довідки на півтори сторінки (від 1917 до Незалежності), і далі від передвижників аж до Кмитівського музею радянського мистецтва з відділом сучасного мистецтва під керівництвом Микити Кадана. Усе це спресовано в 500 сторінок з прекрасними ілюстраціями, але увага зосереджена на сучасному мистецтві (з 1980-тих). "Перманентна революція" не шукає відповідей на питання чому відбувались ті чи інші процеси — вона констатує їх. Іноді Ложкіна дає свої оцінки (частіше, якщо це про щось негативне), але здебільшого пише в позитивному тоні. До речі, розділи про сучасне українське мистецтво нагадують її останні міжнародні виставки присвячені пост-майданному періоду. "Перманентна революція" — це міні-довідник процесів та стилів, які відбувались з/в українському мистецтві XX-XXI століть. Можете назвати це навіть конспектом для того, хто тільки знайомиться з ним. Можна критикувати книгу за недостовірності фактів, суб'єктивізм або недостатньо критичний погляд. Але неможливо не радіти появі такої книги.