Стиль дуже нагадує те, пише Сапковський. З кожною повістю помітно, як автор вдосконалює свою майстерність. Спочатку описи суворої півночі, варта, "дикі" племена північніше імперії дуже нагадували Вестерос, проте коли перейшли до півдня, світ набував все більш самобутніх рис. За цікавими та різноплановими героями хочеться слідкувати далі. Більшість історій залишили гнітюче враження, але "Кожен отримає свою козу" стало чудовим і теплим завершенням тому. Однозначно рекомендую фанатам жанру фентезі!

По-перше, я готова обіймати "Рідну Мову" за те, що вони видають цей цикл: так, він не має палкого відклику (якщо судити по накладу 3 частини і по зміні якості друку), але своїх фанатів ви знайшли, і я готова купити ще щось (аби що) від видавництва просто для підтримки людей, які згадали, що в Україні люблять фентезі і фантастику, і її треба видавати красиво. Я не знаю, плакати мені чи радіти. Плакати, бо це тільки перша книга, і попереду багато всякого, і грошики попливуть з кишені. Радіти, бо книга таки неймовірна. Одразу скажу: ритм читання - повільний. Мені читалося трохи швидше Джордана, тому, якщо ви любите швидкий екшончик, не мучайте себе, вам не сподобається, будете довго пробиратися крізь текст. Хоча написано легко, і перекладач зробив своє діло добре (мала змогу порівняти український переклад з оригіналом). Але доооовго, розтяяяягнуто. Я так люблю. Але знаю купу людей, хто буде читати по діагоналі, аби дійти до сюжетного "вйооооо ж його!". Ну і це круте, справжнє темне фентезі, але не "в лоб" як у Кука. Якщо коротко, то в книзі ми знайомимося з Меекханской імперією, точніше з невеликими її шматочками. Спершу нас закинуть на північ до Гірської варти. Хлопці солдати: чесні, бойові, звичайні. Але на чолі загону стоїть дуже незвичайний лейтенант, розумнішого і кмітливішого, ніж він слід пошукати, в його-то віці. З цими героями ми пройдемо через 4 (а якщо точніше, то 5) історій. Розповідь "Ми всі меекханці" запала у душу, сповнила мене патріотизмом по відношенню до народа і країни, яких по факту-то і не існує. Далі однозначно буде.

Я було думала, що всі “серйозні” фентезійні історії не для мене: мене дратував Аберкромбі, викликали нудьгу Гобб і Мартін, розчарував колись обожнюваний Сапковський. За “Меекхан” бралася із думкою: “Ну все, остання спроба визначитися зі смаками”. Аж раптом ця книга стає для мене 10/10! ПЛЮСИ: + Це збірка повістей, тож я не встигала знудитись на якійсь одній темі. Підозрюю, що люблю коротку прозу, хоча свідомо збірки оповідань навряд купила б. + Автор весь час підкидає інформацію про світ — і її рівно стільки, щоб зрозуміти, про що йдеться в історії. Нема розлогих описів лише заради описів. Нема й такого, що не збагнути, що і чому відбувається. + Автентичний світ. Весь час доводиться тримати в голові його закони і традиції. Просто провести паралель із чимось знайомим з історії — не варіант. + Шикарна гра на очікування-реальність. Сцени проведення допитів або посольських перемовин — як окремий вид екстазу. Заплутування формулюваннями, гра словами... + Є несподівані повороти сюжету. Коли закриваєш книгу, виходиш з кімнати, тримаючись за голову, і просто матюкаєшся. А потім до вечора фізично не можеш читати. + Пробиває на емоції. Від розчулення до огиди, від захвату до переляку, від замилування до обурення. МІНУСИ: - Текст таки читався повільно. Хоча він і неймовірно крутий, що хочеться кожною фразою обмазуватись. Але типово було перечитувати абзаци, аби дійшов сенс. - Якщо частина “Північ” порушувала в кожній з повістей питання і одразу на них відповідала, то після “Півдня” в мене питань лишилось більше, ніж відповідей. Без продовження ніяк. Загалом, книга прямо в серденько! Шалено раджу і вже пішла змушувати близьких читати “Меекхан”.