Ніби мене нема(є)
Паперова книга | Код товару 1265648
Yakaboo 5/5
Автор
Славенка Дракуліч
Видавництво
Комора
Мова
Українська
Рік видання
2020
Перекладач
Ірина Маркова
Кількість сторінок
224
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
135x205 мм

Усе про книжку Ніби мене нема(є)

Травень, 1992 року. Молодій боснійці С. двадцять дев’ять років, вона освічена, красива, має власний будинок і роботу вчительки у невеликому містечку. Має друзів і нормальне життя. А тоді одного дня у її двері стукає сербський солдат.

Березень 1993 року. Виснажена і зневірена емігрантка народжує у Швеції дитину. Втім, на відміну від інших новонароджених у палаті, у цього немовляти немає імені, країни, мови чи батька, натомість є багато батьків, безлика маса солдатів, які ґвалтували С. у «жіночій кімнаті» концтабору.

«Ніби мене нема(є)» — це приголомшливий роман про масові випадки насилля над жінками під час війни у Боснії, заснований на реальних свідченнях жертв, на невигаданих історіях та болючих травматичних спогадах жінок, із якими спілкувалась Славенка Дракуліч.

Характеристики
Автор
Славенка Дракуліч
Видавництво
Комора
Мова
Українська
Рік видання
2020
Перекладач
Ірина Маркова
Кількість сторінок
224
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
135x205 мм
Рецензії
  •  
    Жіночий вимір пекла бойових дій 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Наразі для реалій українського суспільства актуальним є перспективи непростих трансформацій у військовій галузі, зокрема, всього, що так чи інакше зачіпає аспекти перебування жінок-повойовниць пліч-о-пліч із вояками-чоловіками.
    Нова книга "Комори", перекладена за оригінальним твором Славенки Дракуліч розповідає дещо про інші переживання й побоювання жіноцтва. Знову йтиметься про новітні воєнні конфлікти, укотре - про національно-етнічну ворожнечу. Тільки авторка запропонує набути голосу, висловитися й бути почутими тим, кого раніше намагалися увагою оминати. Жінка підкорена, жінка-жертва... Цю книгу можна (і гадаю, що й слід!) вважати продовженням редакційної роботи щодо опрацювання жіночого травматичного досвіду. Одними з перших у цім аспекті вже стали: "Сонька" Іґнація Карповича, "Штайнгоф" Кароли Ганссон, "Жінка в Берліні" у перекладі Роксолани Свято й подібні тексти.
    Толерантний вимір громадського й суспільного існування трансформує в усталене те, що донедавна загрожувало й лякало. Після воєнних страхіть і катувань головна героїня роману, пані С., наново вчиться шанувати себе як особистість, шукає гармонію в собі й рівновагу в зовнішніх вимірах повсякдення.
  •  
    Жінки пережили це не тому, що це їх вибір, а тому, що у них не було вибору.
    Книгу не читала, а переживала – настільки сильно емоційно описано відчуття і переживання, що зникає відчуття реальності і здається, ніби це ти зараз читаєш сама про себе. Місцями ставало не по собі, подекуди від прочитаного ставало так погано, що потрібно було на деякий час відкласти книгу, щоб не зомліти. Розповідь про знущання, катування жінок, а особливо дівчаток, фактично12-14-річних дітей, взагалі читала примушуючи себе, бо фізично ставало погано, коли уявляла на їх місці своїх доньок. Це дійсно неможливо пережити. Розповідь молодої боснійської жінки, вчительки, яку гарного травневого ранку 1992 року сербські солдати разом з іншими жінками з усього села зігнали в автобуси і повезли у невідомому напрямку. Чоловіків розстріляли, село підпалили. Повезли, як з’ясувалося, у концтабір. Там жінки працювали на полі, деяких з них військові відібрали для «жіночої кімнати» - своєрідного солдатського борделю, де будь-хто з сербів будь-коли в будь-якому стані міг вибрати будь-яку дівчину і робити з нею будь-що – від ґвалтування, то тортур. І вони робили. І їм це було в задоволення. Цим звичайним у житті людям, які мали свої сім’ї, своїх дочок, таких же, як і ті діти та жінки, яких вони гвалтували, але самі для себе вони мали індульгенції – бо ті, над ким вони знущалися, були мусульманки. Вся вина селян була у тому, що у них була не та кров. Вони були боснійці, мусульмани. І їх країна Боснія мала нахабство заявити про незалежність і хотіла жити окремим життям від старшого брата (чи сестри?) Сербії. В книзі жодну жінку не названо на ім’я, стоїть тільки перша буква імені. Вони не мають імен. Всі жіночі жертви воєн не мають імен. Злочинці, в тому числі і військові злочинці, імена мають і їх знає цілий світ. А їх жертви безликі. А жертви-жінки іще й або гнані або їх приниження і біль замовчується, бо про таке, що вони пережили під час окупації або в концтаборах, - голод, знущання, приниження, тортури, ґвалтування, смерть - не прийнято говорити. Це ніби соромно. Це ніби їх вина, що вони таке пережили. Саме тому Славенка Дракуліч і написала цю книгу – бо жінки пережили це не тому, що це їх вибір, а тому, що у них не було вибору. Мовчати про таке – це покривати злочинців. Практично ніхто із військових злочинців, які знущалися над жінками в сербських концтаборах не поніс покарання, а ті небагато, хто понесли – то отримали покарання явно неспівставне злочину. Головна героїня змогла вижити, не зламатись, прийняти свою вагітність від невідомого сербського військового, народити дитину, зачату невідомо від кого і під наругою, і передумати – не віддавати її на усиновлення, а залишити. У неї вистачило сміливості бути свідком у Міжнародному трибуналі в Гаазі. І вся її історія сили духу у цій книзі. Про це читати важко, але необхідно. Окремо хочу зазначити, що Славенка Дракуліч майстерно володіє художнім описом – книга написана настільки емоційно об’ємно, настільки детально передаються почуття, думки, використовується багата мова, що окреме задоволення читати таку якісну літературу.
Купити - Ніби мене нема(є)
Ніби мене нема(є)
170 грн
Є в наявності
 
Інформація про автора
Славенка Дракуліч
Славенка Дракуліч

Славенка Дракуліч (Slavenka Drakulić, нар. 1949) — знана хорватська авторка, її есеї та книжки перекладено багатьма мовами. Статті Славенки Дракуліч публікували The New Republic, The New York Times Magazine та The New York Review of Books. Вона є позаштатною редакторкою та авторкою у виданні The Nation (США), час від часу дописує у Süddeutsche Zeitung (Німеччина), Internazionale (Італія...

Детальніше

Рецензії Ніби мене нема(є)

5/5
  • 5
  • 4
  • 3
  • 2
  • 1
  •  
    Жіночий вимір пекла бойових дій 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Наразі для реалій українського суспільства актуальним є перспективи непростих трансформацій у військовій галузі, зокрема, всього, що так чи інакше зачіпає аспекти перебування жінок-повойовниць пліч-о-пліч із вояками-чоловіками.
    Нова книга "Комори", перекладена за оригінальним твором Славенки Дракуліч розповідає дещо про інші переживання й побоювання жіноцтва. Знову йтиметься про новітні воєнні конфлікти, укотре - про національно-етнічну ворожнечу. Тільки авторка запропонує набути голосу, висловитися й бути почутими тим, кого раніше намагалися увагою оминати. Жінка підкорена, жінка-жертва... Цю книгу можна (і гадаю, що й слід!) вважати продовженням редакційної роботи щодо опрацювання жіночого травматичного досвіду. Одними з перших у цім аспекті вже стали: "Сонька" Іґнація Карповича, "Штайнгоф" Кароли Ганссон, "Жінка в Берліні" у перекладі Роксолани Свято й подібні тексти.
    Толерантний вимір громадського й суспільного існування трансформує в усталене те, що донедавна загрожувало й лякало. Після воєнних страхіть і катувань головна героїня роману, пані С., наново вчиться шанувати себе як особистість, шукає гармонію в собі й рівновагу в зовнішніх вимірах повсякдення.
  •  
    Жінки пережили це не тому, що це їх вибір, а тому, що у них не було вибору.
    Книгу не читала, а переживала – настільки сильно емоційно описано відчуття і переживання, що зникає відчуття реальності і здається, ніби це ти зараз читаєш сама про себе. Місцями ставало не по собі, подекуди від прочитаного ставало так погано, що потрібно було на деякий час відкласти книгу, щоб не зомліти. Розповідь про знущання, катування жінок, а особливо дівчаток, фактично12-14-річних дітей, взагалі читала примушуючи себе, бо фізично ставало погано, коли уявляла на їх місці своїх доньок. Це дійсно неможливо пережити. Розповідь молодої боснійської жінки, вчительки, яку гарного травневого ранку 1992 року сербські солдати разом з іншими жінками з усього села зігнали в автобуси і повезли у невідомому напрямку. Чоловіків розстріляли, село підпалили. Повезли, як з’ясувалося, у концтабір. Там жінки працювали на полі, деяких з них військові відібрали для «жіночої кімнати» - своєрідного солдатського борделю, де будь-хто з сербів будь-коли в будь-якому стані міг вибрати будь-яку дівчину і робити з нею будь-що – від ґвалтування, то тортур. І вони робили. І їм це було в задоволення. Цим звичайним у житті людям, які мали свої сім’ї, своїх дочок, таких же, як і ті діти та жінки, яких вони гвалтували, але самі для себе вони мали індульгенції – бо ті, над ким вони знущалися, були мусульманки. Вся вина селян була у тому, що у них була не та кров. Вони були боснійці, мусульмани. І їх країна Боснія мала нахабство заявити про незалежність і хотіла жити окремим життям від старшого брата (чи сестри?) Сербії. В книзі жодну жінку не названо на ім’я, стоїть тільки перша буква імені. Вони не мають імен. Всі жіночі жертви воєн не мають імен. Злочинці, в тому числі і військові злочинці, імена мають і їх знає цілий світ. А їх жертви безликі. А жертви-жінки іще й або гнані або їх приниження і біль замовчується, бо про таке, що вони пережили під час окупації або в концтаборах, - голод, знущання, приниження, тортури, ґвалтування, смерть - не прийнято говорити. Це ніби соромно. Це ніби їх вина, що вони таке пережили. Саме тому Славенка Дракуліч і написала цю книгу – бо жінки пережили це не тому, що це їх вибір, а тому, що у них не було вибору. Мовчати про таке – це покривати злочинців. Практично ніхто із військових злочинців, які знущалися над жінками в сербських концтаборах не поніс покарання, а ті небагато, хто понесли – то отримали покарання явно неспівставне злочину. Головна героїня змогла вижити, не зламатись, прийняти свою вагітність від невідомого сербського військового, народити дитину, зачату невідомо від кого і під наругою, і передумати – не віддавати її на усиновлення, а залишити. У неї вистачило сміливості бути свідком у Міжнародному трибуналі в Гаазі. І вся її історія сили духу у цій книзі. Про це читати важко, але необхідно. Окремо хочу зазначити, що Славенка Дракуліч майстерно володіє художнім описом – книга написана настільки емоційно об’ємно, настільки детально передаються почуття, думки, використовується багата мова, що окреме задоволення читати таку якісну літературу.
  •  
    Про жінок у бурі війни...
    «...Здається, що ми зумисно осліпли, гадаючи, захистимось від жахів війни, якщо не будемо їх бачити. Якщо не будемо на них дивитися.»

    Славенка Дракуліч написала неймовірну річ, де кожна сторінка, переповнена дрібницями і деталями, які розкривають глибину подій і емоцій. Це перша художня книги цієї хорватки, і четверта по рахунку, яку я прочитала. Всі вони різні, але вони настільки сильні і відверті. Мене душили союзи, я тремтіла і мені було моторошно, бо ті, хто робили таке з жінками у тому таборі були чиїмись дітьми, братами, чоловіками. То ж звідки взялась така ненависть, зневага відраза і неприязнь до дівчинки, жінки, мами, бабусі.
    Життя молодої жінки, яка працює вчителькою у боснійському селі зміниться в той день, коли двері її дому відкриє нога сербського солдати. Вона піде під прицілами автоматів разом з іншими у концентраційний табір, де переживе біль, наругу, відразу до себе і світу, приниження, зневіру. Вона разом з іншими буде чути постріли, які вбиватимуть чоловік, вона буде бачити як сербські солдати спалюють тіла своїх жертв, вона буде свідком збезчещення багатьох жінок, вона переживе «жіночу кімнату»...
    Те як ніжно виглядає ця книжка і те, яку жорстокість і приниження вона описує - страшний контраст. Не вперше читаю про жінок у концтаборі, але вперше так гостро до дрібниць про наруги над жінкою. На цих сторінках немає імен, є лише ініціали і це з ще більшою силою поглиблює сприйняття.
    Ця книга не може подобатись чи не подобатись, її просто треба прийняти, бо це правда. Це історія реальних звірств, які чинили абсолютно реальні люди зовсім недавно. Це розповідь про ненависть і приниження, де жінка - іграшка, валюта, непотріб, річ, на яку можна вимістити злість, понівечити, скалічити, вбити і не нести за це відповідальність.
    Звичайно, ця книга не легка у читанні, вона важка у сприйнятті, але вона дарує дуже сильні емоції, і не завжди лише погані. Особливо коли поруч зі звірствами і гидкими вчинками описується людяність, небайдужість, співчуття і вміння пробачити. Я була вражена кінцівкою, бо протягом всіє книги готувалась до іншого, але саме таке закінчення подарувало умиротворення і спокій. Адже щоб не робили інші люди, наші вчинки - це наш вибір, наша відповідальність і наше майбутнє.
    Книга дуже сильна!
  •  
    Найстрашніша книга, яку я читала. На основі реальних історій.
    С. - головній героїні книги - 29, мені в цей час - 10. Це так близько в часі й просторі. Україна переживає часи відновлення незалежності та становлення державності, утворення інституцій. Розпався не тільки Радянський Союз. На політичній карті Південної Європи тривають війни.
    Про війну за останній час я прочитала багато і кожна книга мене вражала. Це "Доця" Тамара Горіха Зерня, "Інтернат" і "Хлібне перемир'я" Сергій Жадан , "Амадока" Sophia Andrukhovych, а ще про концентраційній табір "Хлопчик у смугастій піжамі" Джона Бойна і наслідки війни "Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала" Мірослава Влеклого. Але у цій невеликій за обсягом книжці авторка Славенка Дракуліч показала ще один, найстрашніший як на мене бік війни. Хоч на війні страшно все, але є речі, гірші за смерть.
    С. вчителька у Боснійському селі, загубленому в горах. Їй здавалося, що в цьому віддаленому селі з нею нічого не може трапитися. Попри те, що вона давно не має звісток від батьків і сестри, вона досі переймається річними оцінками своїх учнів, бо дехто не дочекався закінчення навчального року, а втікав з батьками світ за очі.
    Для неї війна розпочалася, коли сербський молодик у брудній військовій формі з гвинтівкою у руках вдирається в її кімнатку при школі. Жінок і дітей тримають у спортзалі, а чоловіків одразу розстрілюють. Далі автобус, концентраційний табір (мені, наївній, здавалося, що це поняття тільки з Другої Світової війни), "жіноча кімната", знущання, катування, ґвалтування, табір для біженців, табір для переселенців...
    Це просто не вдається усвідомити, на які тортури здатні особини мого виду.
    С. намагається просто вижити. Хоча й не за будь-яку ціну. Вона вибирає психологічну захисну реакцію - відсторонення. Ніби я - не я. Фізична оболонка тут, але ментально насправді її тут нема(є).
    Жінок авторка не називає на ім'я, залишивши від імені тільки одну букву. Як і від деяких географічних назв, які можна було б впізнати. Хіба що залишила Сараєво.
    Жертви війни залишилися незнаними. Вони намагаються забути, приховати свої шрами на тілі і в душі, так, ніби це ганебно, ніби вони у тому, через що їм довелося пройти. А злочинці залишилися практично непокараними. Правда, це щось нам нагадує?
    Головна героїня не тільки вижила. Вона дала свідчення у Міжнародному трибуналі в Гаазі. С. не зламалася, переживши стільки, змогла навіть здійснити справді геройський вчинок - доносити, народити дитину, зачату в нарузі, і попри намір віддати на усиновлення, змогла прийняти й ростити сина далеко від рідної землі, що ввібрала стільки крові й страждань. Й надіятися на краще.
    Навіть не знаю, кому могла б порадити цю книгу
  •  
    Історія жаху
    Боснійська війна ставить велику печатку на житті С. та її співвітчизниць. 1992 рік, чоловіків призивають на війну, беруть в полон, розстрілюють. Жінок та дітей відвозять в концтабори та конфіскують майно, житло спалюють, собак та худобу на прив'язі залишають в пустих селах. Це щоденний страх перед незвіданим.

    С. молода міська вчителька, яка потрапила в село на роботу. Звідти не питаючи її документів жінку відвозять в концтабір, де серед сотень жінок її та ще декількох вибирають для "жіночої кімнати". Це місце, з якого п'яні та озлоблені солдати вибирають на ніч дівчину, яку будуть гвалтувати гуртом, бити та знущатися морально. І не має значення, красива ти, розумна, чи навіть переступила поріг дитинства.

    Вже після звільнення (обміну полонених) С дізнається, що вагітна. Вона приймає рішення народити цього "паразита", що існує в її тілі і віддати на всиновлення. Вона, як і сотні інших жінок в країні має не великий вибір-вбити при народженні, віддати іншій сім'ї, чи ростити дитя якому буде розказувати історію про батька-героя, що загинув, або все життя мовчати про нього.

    Важка та сильна історія, яка не залишить байдужим нікого. Книга-щоденник історії яку не висвітлюють, яку замовчують. Випадки, де жертву звинувачують, а тирана приховують і не притягають до відповідальності. І навіть коли минає час, ніхто не прагне шукати винних, закриваючи очі на масові вбивства, грабунки і тисячі скалічених життів, що ще не один десяток років будуть відгукуватися в пам'яті.

    Такі історії варто знати, про них пам'ятати і розповідати іншим. Бо війна, це не просто руйнація майна чи протистояння влади, це перш за все історія кожної людини, яка вже не буде переписана.
  •  
    коли життя перетворюється в існування
    Цю книжку забути неможливо, її навіть не потрібно перечитувати, бо закарбується в пам'яті кожна сторінка. Славенка Дракуліч написала про війну очима жінок які потрапили в полон, а саме про боснійських жінок у 1992 році. Це не есе і не репортажі, відомої дослідниці, а роман.

    Роман заснований на реальних подіях, на усних свідченнях жертв, на справжніх, болючих історіях боснійок які пережили пекло болю та катувань. Авторка навмисне не згадує жодного імені, ні справжнього, ні вигаданого бо це історії сотень і тисяч.

    Здавалось би, що у 1992 році вже неможливе існування концтаборів, а виявляється, що це цілком реально, а до свідчень і відповідальності у міжнародному суді в Гааги були покликані не всі. Яка подальша доля бранок? Чи можуть вони жити далі? Як вони справляються з наслідками? І де саме їхній назавжди втрачений дім і батьківщина? Саме наці питання є відповіді в цьому романі.
    Якось справді особливо вміє Славенка Дракуліч писати, інколи відповіді і факти лежать на поверхні. а часом все відчувається поміж рядками.

    "Біль - це щось реальне, щось потужне, що змусило її воскреснути з мертвих і на якусь мить нагадало, що вона ще жива, що вона досі існує" так про масові згвалтування і знущання читати не просто, не покидає відчуття загнаних голок під шкіру і жахливого сну і підсвідомість відмовляється сприймати факти грубої наруги і вбивств тепер, тут у 1992 році...

    Дуже важливо про це знати, а значить і читати, бо тільки так ми можемо забезпечити неповторення і припинення брутальної несправедливості і знищених життя, тільки так дізнаємось про силу жити далі, всупереч болю...
  •  
    Как будто меня там нет
    Книга, после прочтения которой внутри остаётся только пустота. Вещи, которые сложно представить в наше "цивилизованное время". Война в Боснии в 1992 году сломала жизнь сотням тысяч людей. Я уже знала о ней из "Они бы и мухи не обидели" - документальном репортаже Славенки Дракулич. Но художественная книга все же воспринимается по другому, здесь больше эмоций, больше личности жертвы, больше переживаний за героиню. Концлагерь - слово, вызывающе ассоциации со второй мировой. Но героине пришлось на собственном опыте увидеть, что история может повториться.
    Здесь много боли и насилия. Личность ламается, пытается отстраниться от происходящего. "Как будто я не здесь, как будто меня нет".. Апогей извращенной фантазии мучителей. Попытки выжить у жертв. А затем - спасение. Такое желанное, но в то же время такое нереальное. Потому что нельзя излечить душу, нельзя забыть, как бы сильно не хотелось. Попытки героини вернуться в "обычный мир", эта огромная пропасть между "там" и "здесь"..
    Книга тяжёлая, сложная. Идеальный эмоциональный баланс - без лишней драмы и пафоса, но в то же время не сухое изложение. Героиня закрывается, черствеет внутри, но читатель не может оставаться равнодушным..
  •  
    Що не можна забути
    Будь-яка війна, у будь-який час однаково жахлива. Символи, декорації можуть відрізнятися, але суть її завжди та сама - знищити фізично і морально, будь-як.
    Ця книжка - це пам'ятка про велику кривду. Про страждання, приниження, переживання жертви на межі можливостей. Про те, що легше не сказати і не озвучувати, те, що боляче знати, переживати і усвідомлювати. Про страх і невизначеність концтабірного життя.
    Людство вперто наступає на одні й ті ж самі граблі винаходячи і перевинаходячи війну, то ж нам надалі є що перетравлювати, перепроживати, знати і пам'ятати.
    Текст твору густо зіткано із переживань і рефлексій його героїнь, їх думок. Дуже щільно описаний їхній безпосередній досвід під час описаних подій. Це не дає жодної можливості проігнорувати щось, і вийти читачу "сухим із води", книжка болюча. Вона може змусити багато над чим порозмірковувати, усвідомити себе наївною вівцею у авторитарному світі, де все вже давно вирішено замість тебе, здатна збурити багато негативних почуттів. Книжка дає голос тим, кого було сильно покривджено, щоб про біль, якого було багато, дізналися.
 
Характеристики Ніби мене нема(є)
Автор
Славенка Дракуліч
Видавництво
Комора
Мова
Українська
Рік видання
2020
Перекладач
Ірина Маркова
Кількість сторінок
224
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
135x205 мм
Палітурка
Тверда
Папір
Офсетний
Тираж
1000
ISBN
978-617-7286-65-2
Вага
250 гр.
Тип
Паперова
Література країн світу
Література інших країн Європи
Література за періодами
Сучасна література
 

Про автора Ніби мене нема(є)