Мені так багато відгукалось. Дещо важливе я усвідомила. В багатьох моментах я навіть мала щось схоже на посмішку та кивала головою "так, так, воно так". Наче мої думки та роздуми хтось написав в книзі. Мені було тепло, що є хтось, хто відчував та проживав схоже. Хоча, звісно такого болісного досвіду як головна героїня я не проживала. Я пишу лише за її думки стосовно війни в цілому. До цієї книги треба бути готовою. Вона з перших сторінок може вдарити і болітиме ще довго після.

Книжка, яка мала на меті показати шлях однієї жертви, перетворилася на повчання про "треба бути вищим, ніж наші кати", "бідні сербські солдатики не мають контролю над власним життям, як і ми, жертви". І найобурливіше з усіх - боснійці самі винні. Накладаю події книжки на історію, що відбувається зараз, і не можу стримати тупої люті від цих меседжів. Все, що треба знайти перед прочитанням цього "невигаданого роману" - авторка, хорватка, на початках 90х виїхала з Хорватії через звинувачення в браці патріотизму і космополітизм.

Про книгу Славенки Дракуліч “Ніби мене нема(є)” я дізналася випадково. Мені було достатньо почути, що книга про жінок, які пережили війну. Достатньо, аби побігти у книгарню купувати книгу. Бо я, так само як і ти, шукаю спосіб пережити цю війну, що трапилася з нами. У книзі описані події 1992-1993 років, війна у Боснії. Знаєте, що мене вразило найбільше? У 1992 році мені було 13 років, я жила і не підозрювала про війну, тим паче у Боснії. Я про країну Боснію певно не мала уявлення! У моій сім’ї не було розмов про це. Може тому, що я була ще підлітком, а може тому…. що то була чужа війна. Сьогодні усвідомлення, що наша війна “чужа” для цілого світу мене боляче ранить. Але книга про іншу жінку, жінок, які були і є. Але ніби і не було… Коли у книгарні я запитала про цю книгу, продавець здивувалась і порекомендувала мені якісь жіночі романи. Ввічливо пояснила, що книга “Ніби мене нема(є)” - це про війну і навряд варто ії читати зараз. Буду відвертою- не впевнена, що я могла б чи зможу прочитати цю книгу за інших умов. По відчуттям- наче з мене здирали шкіруХто тут любитель трилерів- трилери більше можна не читати, просто читайте цю книгу. Ні, у ній немає страшилок чи жахливих масок. Навіть клоунів немає. Є жіноча кімната, є жага і тваринні інстинкти, є влада над іншою людиною. Є смерть- як вона є. Для мене ця книга про українських жінок. Про Бучу та Ірпінь, про Маріуполь і… про нас. Вразливим можна читати цю книгу. Тут дійсно багато печалі та болю, проте ніяких надмірно відвертих сцен насилля. Все залежить виключно від вашої вразливості. Я вразлива. Я заплакала. Там, де дитина більше нічия… Мені хочеться вірити, що сюжет книги вигаданий. Я усвідомлюю, що таке не можливо вигадати. Я визнаю- це наша реальність. Я читаю цю книгу за два вечори. Читаю уважно, як довідник по виживанню у полоні. Дівчата, вибачайте, але згадка про книгу залишиться тут. “Ніби мене нема(є)” - книга про те, що ми є. І ми будемо жити.