Книга НепрОсті

Ця книга для мене дійсно стала непростою. Не непростою в читанні, бо кількість сторінок дозволяє прочитати її за один вечір, і нібито всі написані слова легкі, а саме непростою в розумінні, бо я не змогла винести з цієї книги абсолютного нічого, не змогла ці легкі слова скласти в цілісну картинку. Вона виявилася занадто складною для мого розуму. Як кажуть: не для середніх умів.
Принцип побудови тексту дійсно цікавий. Кожна наступна частина ніби доповнює попередню. І ніби десь часом стаються якісь прозріння, коли частинки пазлу складаються і починає вимальовуватися якась історія про трьох Анн - маму, дочку та внучку. Але, певно, та історія, де батько кохається з дочкою, а потім і з внучкою мене і добила остаточно. А ще якось не вкладається в голові те, що кожна з тих дівчаток росте в товаристві гашишу і коноплі, з дитинства цим не нехтує, а батько поблажливо на це дивиться.
І ще головне питання, яке для мене так і залишилось невідкритим - хто ж такі ,,непрОсті,,? Бо якби не анотація до книги, це так і залишилось би загадкою.
Єдине, що рятує книгу - це надзвичайне оформлення. Бо сама книга, папір, малюнки - неймовірні.

Є таке поняття "художня література". Для мене книги Тараса Прохаська є гарним зразком художньої літератури. Автор пише так, наче малює картину. Мазок за мазком. Дуже точно і дуже красиво. Лаконічно і виразно. Довершено. Мене захоплюють навіть окремі мазки-речення. Чого варт лише такі "Незабаром мала статися зима", або "Червоний білий африканець".
Є щось чарівне, таке, що заколисує, чи несе, як карусель, в перераховуванні (наче нанизуванні) назв, доповненні і розгортанні характеристик явища чи місця.
Дія цього роману відбувається в одному містечку в Карпатах. Реальність тісно переплітається з нереальністю. Сюжетна лінія закручується в спіраль. Це все трохи нагадує "Сто років самотності".
З естетичної точки зору оформлення книги просто довершене. Скруглені кутики, високоякісний гладенький, але не глянцевий ледь жовтуватий папір, вдало підібраний шрифт, а малюнки - це просто тема окремої розмови!
На думку Оксани Забужко цьому романові сам Бог велів стати "візитною карткою" нової української літератури. І єдине, чого мені не вистачає в новому виданні - це передмови пані Забужко.
І... Ні, ця книга не про інцест.

НепрОста і цікава історія, в якій реальні події межують з вигаданими легендами. Один і той самий епізод розглядається з різних ракурсів, що доповнюють картину. Історія розвивається з певними повтореннями, тому іноді у певні уривки неможливо одразу повірити. А читач мусить розгадувати авторські ребуси.
У історії присутня любовна лінія, яка зачаровує та приголомшує. Головний герой Себастян кохається зі своєю донькою, а можливо і не донькою. Навчає її багатьом своїм вмінням, що як виявляється, теж відбувається не випадково, а накладається на певне історичне тло.
Карпатська природа зачаровує і хочеться уявляти місця перебігу реальних або уявних подій. Остаточно всі події стають зрозумілими (або ні) лише наприкінці твору. Твір потребує концентрації та заглиблення у сюжет. Для мене виявилося несподіванкою десь посередині твору виявити опис подій, що мали місце при становленні української державності. Проте не впевнена, що зрозуміла всі авторські метафори. Художнє оформлення дуже привабливе. Чудернацькі малюнки, що доповнюють атмосферу твору, інколи допомагають у розгадуванні загадок та створюють цілісну картину нереальності та казковості.

Вперше я схибила тоді, коли мала намір Прохаська прочитати чи радше проковтнути, проте я й сама не підозрювала, що ідея ця приречена на поразку. Прохаська треба читати без "про-", інакше доведеться повертатися до нього знову і знову, що, звичайно, не найгірше заняття. Однак варто на мить відволіктися - і найважливіше просунулось повз тебе у невідомому напрямку. А що може бути безглуздіше, ніж читати багато, але неякісно?

Непросто Прохаська не тільки читати, а й розуміти, бо що означають усі ці інцестуальні оповідки, здогадуєшся не одразу. Точніше не одразу розумієш, що автор вплітає цей хід у тканину твору задля епатажу (принаймні я так вважаю), бо який постмодернізм без нього? Звичайно, у зв'язку з текстом автора пригадався і Маркес зі своїми героями і, що ближче, Шевчук, бо й у нього простежується певна циклічність сюжетів й неминучість долі, так би мовити. А що згадана історія сірникової коробки відсилає нас до великого й легендарного Йогансена, то й це факт беззаперечний!

Тарас пише до того химерно, що хочеться ганебно "розтаскати" його твори на цитати. Читаючи "НепрОстих", я еволюціонувала від примітивної байдужості до щирого зацікавлення й захоплення його манерою письма. Як на мене, справедливо виділяється літературознавцями й неабияка увага письменника до деталей, особливо ландшафтів. Описи у тексті автора можуть бути лаконічними і водночас змістовними, а можуть простягатись на цілу сторінку, і ти тонеш у такому нагромадженні подробиць... Одним словом, якщо Ви вже давно планували взятися за Прохаська, але боялися, то час полишити усі страхи і зануритися у його твори з головою!

А читати цю книгу слід повільно, неквапливо, ніжче титли і коми (як, зрештою, і оце щось силуватися написати свій відгук про неї), бо інакше НепрОсті не зрозуміють вже тебе, і образяться.
Взагалі, творчість натурософа Прохаська є дуже органічною і неквапливою. Неможливо не розчинитися в тому ритмі, призвичаїтися до цього вегетативного набування і стати частиною нього. На відміну від того стереотипного життя, яке для нас написали американські маркетологи в 70-их роках 20 століття, коли ти все щось мусиш, у світі Прохаська цього нема. Є цілковите проникнення в навколишнє, в ландшафт і рослини, злиття з ялівцем (Juniperus), і сам споглядально стаєш його продовженням. Зрештою, це дає надію на те, що жити так, як живеш ти, - цілком добре. Це інша альтернатива, яка, позірно пасивна, насправді є справжньою і єдино активною і сенсовною. Бо апелює до того, що є наяву.
Густина і насиченість часу, напряму корелює з ландшафтом, плин історії ліниво оминає дійових осіб. Бо все таки є речі важливіші за долю. Ну, хоча б інтонації. І концентрична циклічність буття і його тривалість в роду. Бо як нас вчить мудрець Тарас Прохасько – час це і є експансія роду в географію. Ну, або, цілком поважно те, про що казав несерйозний Гашек вустами свого Швейка: «Якось воно та буде, бо ще ніколи не було так, щоб якось та не було». Ця максима якраз і стосується гір, і їхніх НепрОстих, які є невід’ємною і неподільною частиною цього краю.
P.S. А ,і ще що дуже важливо, в даному перевиданні це дуже НепрОсті малюнки не менш НепрОстої художниці. Важливо їх читати так само, як відчитують і ці, доволі складні тексти. Бо тут також сконцентровано щось, про що не можна сказати, а мусово треба мовчати.

Какая-то невероятная, странная и одурманивающая сознание книга, которую мне все же удалось дочитать, несмотря на относительно небольшое количество страниц, но вот удалось ли понять? Не пойму до сих пор. Хочется ее перечитать, чтоб снова испытать себя, но боязно, потому что при первом прочтении она произвела на меня неизгладимое впечатление, при этом сложно понять, это впечатление негативное, позитивное или же даже отвращающее? Не знаю, но то ли говор, стиль автора, то ли какая-то магия заставляют читать эту книгу. И ты читаешь, вроде бы ни о чем, вроде бы история сама собою какое-то марево, дурман, водоворот, набор слов и фраз, то ли связанных между собой, то ли нет, и, кажется, хочется кинуть, а не можешь и читаешь дальше и дальше, потому что она, как омут, затягивает, очаровывает, даже околдовывает, и читаешь, читаешь дальше, в ожидании, в предчувствии, и вроде бы начинает что-то проясняться, вроде бы начинаешь что-то понимать, ан, нет... Ничего. История невероятная, уникальная и, чтобы хоть что-то понять или не понять, её нужно прочитать самому.