Неболови
Паперова книга | Код товару 689538
Yakaboo 4.8/5
Автор
Юлія Ілюха
Видавництво
Vivat
Мова
Українська
Рік видання
2016
Ілюстратор
Є. Слонова
Кількість сторінок
240
Ілюстрації
Чорно-білі
Формат
145х215 мм

Усе про книжку Неболови

Це живі, болючі, чесні новели про дуже реальних людей молодої талановитої української письменниці.
Характеристики
Автор
Юлія Ілюха
Видавництво
Vivat
Мова
Українська
Рік видання
2016
Ілюстратор
Є. Слонова
Кількість сторінок
240
Ілюстрації
Чорно-білі
Формат
145х215 мм
Рецензії
  •  
    А котика шкода 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Коли містом щедро розлиті осінні фарби, приходить час сповіді. Але бути безкомпромісно відвертим наодинці з собою може не кожен — свідомість надійно оберігає щасливе буття від докорів сумління.

    Збірка «Неболови» Юлії Ілюхи — чи не перша в історії сучукрліта книга-сповідальник для тих, хто прагне щирості насамперед із собою. «Неболови» — це коли читаєш про когось, а подумки зізнаєшся собі у тому, що так ретельно приховувалося у глибині свідомості.
    Авторка жодного разу не заграє з читачем, а вже з перших рядків рішуче змушує його зняти рожеві окуляри. «Сірий» — це не лише назва оповідання-флагмана цієї збірки, а й колір того настрою, який опанує вами під час читання дванадцяти оповідань.

    «Неболови» — суто осіння збірка. Її не бажано читати влітку — тоді вона буде здаватися занадто депресивною. «Неболовні» історії гірко смакуватимуть напровесні, коли душа прагне звершення нових сподівань. І геть недоречним буде читання харківських оповідок узимку, якщо тільки вам не хочеться свідомо загнати себе у безвихідь. Але коли приходить осінь, а ввечері «береться на мороз», настає час «неболовів» — людей, які не бояться мріяти.

    Місцями дещо кон’юнктурна — оповідання «Марш сепаратистки» та «Проспект Леннона» виділяються деякою штучністю сюжету — дебютна збірка харківської письменниці буде на часі і тоді, коли описані події стануть минулим.

    Молодій письменниці вдалося описати перше десятиліття харківських «нульових» без загравань із вчорашнім днем, без намагань випросити індульгенцію на майбутнє і без вагань про доречність у площині сучасності. Якоїсь миті навіть починаєш сумніватися, а чи раптом не зустрічала ти у Харкові ту саму акторку Лідку? Бо вона така справжня, що геть не дивуєшся її вибором — лише, непомітно кусаючи губи, переймаєшся до самого кінця, як за свою рідну, аби повернулася з війни. Переймаєшся, бо вже знаєш, що фінал з додатком «happy» у цій збірці — велика рідкість. Письменниця, неначе саме життя, не шкодує нікого із героїв, але натомість змушує читача по-справжньому вболівати за долю кожного.

    Автор свідомо уникає надмірної описовості, але й не зловживає діалогами. Вона наче жонглює метафорами, передаючи характер людей і особливості подій через влучні порівняння. Читаєш — і перед очима постають описані соковитою «харківською» українською яскраві образи людей, головним сенсом життя яких є пошук щастя. Одним хочеться співчувати, інших — ненавидіти, за когось стає — радісно, а за декого — дуже соромно. І всі ці почуття такі справжні, наче переймаєшся за своїх рідних. А ще хочеться поїхати кудись в далеке село під Харковом, де «садок задихається в хащах», туди, звідки родом більшість літературних образів цієї збірки, аби й собі надихнутися щирістю і безкорисними сподіваннями слобожан.

    Автор гострих метафор і зухвалих порівнянь сміливо малює живі образи людей, вигадуючи власні епітети. Отак читаєш собі оповідання, вболіваючи за долю героя, і раптом отримуєш літературно-гастрономічне задоволення, смакуючи нове слово — дієслова стають іменниками, прикметники — займенниками. А коли вже книжка стає геть мокрою від сліз, авторка нишком наче втішає якимось жартівливим порівнянням. Письменниця частенько не відмовляє собі у бажанні позловтішатись над сурогатними цінностями. Сумочка під «Луї Віттон» у Богом забутому селі, наворочений сучасний мобільник, що викупався у молоці і враз втратив свій брендовий гонор, підкреслюють значущість немонитезованих чеснот.

    Дебютна книга харківської письменниці рішуче розбиває стереотипи про російськомовний Харків — герої її оповідань «чеберяють», «човгають», «плентаються», «метаються», «тупцяють» містом та його околицями, «вигулькують» із-за рогу, «наминають» і «сьорбають» бабусині харчі у селі на Харківщині, де бігають «голопузі пуцьвірки».

    Ця книга, неначе калейдоскоп — щоразу буде дарувати різні враження в залежності від того, яке оповідання і в який час ви захочете перечитати. Ось тільки ніколи, послухайте — ніколи! — не читайте «Сірого» в метро чи в маршрутці. Бо ви обов’язково заплачете і то будуть особливі — сповідальні сльози, які потрібно виплакати до самого кінця. Неквапливо, не соромлячись власної вразливості перед сторонніми людьми. А котика, справді, шкода.
  •  
    Дисонанс і депресія
    Юлія Іллюха "Неболови"
    Ще більшого дисонансу між обкладинкою, вагою книги, її назвою і враженнями від тексту у мене не було. Я чекала чогось легкого, світлого, життєствердного. Натомість отримала багато смерті, розбитих мрій, нереалізованих планів. Кожне нове оповідання прибивало мене все з більшою силою. Я почувалася спустошеною, знищеною, роздавленою. Я з полегшенням перегорнула останню сторінку.
    І при усьому цьому, текст неперевершений, історії чуттєві, проникливі, вони пробирають до останньої клітини. Хоч, зазвичай, я з перших речень розуміла, чого чекати, та все одно, насолода від майстерних описів і розгортання сюжетів була неймовірна. Неймовірна і страшна.
    Мені хотілося запитати авторку, навіщо у одну книгу стільки горя, негативу, біди, смерті? Звідки таке песимістичне безпросвітне наповнення?
    Книга мало не скинула мене у прірву депресії. Я просто дивом втрималася на поверхні адекватного сприйняття навколишнього світу.
    Тож не рекомендую читати її, якщо маєте якісь негаразди.
    Але читати взагалі дуже рекомендую.
Купити - Неболови
Неболови
75 грн
Є в наявності
 

Рецензії Неболови

4.8/5
  • 5
  • 4
  • 3
  • 2
  • 1
  •  
    А котика шкода 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Коли містом щедро розлиті осінні фарби, приходить час сповіді. Але бути безкомпромісно відвертим наодинці з собою може не кожен — свідомість надійно оберігає щасливе буття від докорів сумління.

    Збірка «Неболови» Юлії Ілюхи — чи не перша в історії сучукрліта книга-сповідальник для тих, хто прагне щирості насамперед із собою. «Неболови» — це коли читаєш про когось, а подумки зізнаєшся собі у тому, що так ретельно приховувалося у глибині свідомості.
    Авторка жодного разу не заграє з читачем, а вже з перших рядків рішуче змушує його зняти рожеві окуляри. «Сірий» — це не лише назва оповідання-флагмана цієї збірки, а й колір того настрою, який опанує вами під час читання дванадцяти оповідань.

    «Неболови» — суто осіння збірка. Її не бажано читати влітку — тоді вона буде здаватися занадто депресивною. «Неболовні» історії гірко смакуватимуть напровесні, коли душа прагне звершення нових сподівань. І геть недоречним буде читання харківських оповідок узимку, якщо тільки вам не хочеться свідомо загнати себе у безвихідь. Але коли приходить осінь, а ввечері «береться на мороз», настає час «неболовів» — людей, які не бояться мріяти.

    Місцями дещо кон’юнктурна — оповідання «Марш сепаратистки» та «Проспект Леннона» виділяються деякою штучністю сюжету — дебютна збірка харківської письменниці буде на часі і тоді, коли описані події стануть минулим.

    Молодій письменниці вдалося описати перше десятиліття харківських «нульових» без загравань із вчорашнім днем, без намагань випросити індульгенцію на майбутнє і без вагань про доречність у площині сучасності. Якоїсь миті навіть починаєш сумніватися, а чи раптом не зустрічала ти у Харкові ту саму акторку Лідку? Бо вона така справжня, що геть не дивуєшся її вибором — лише, непомітно кусаючи губи, переймаєшся до самого кінця, як за свою рідну, аби повернулася з війни. Переймаєшся, бо вже знаєш, що фінал з додатком «happy» у цій збірці — велика рідкість. Письменниця, неначе саме життя, не шкодує нікого із героїв, але натомість змушує читача по-справжньому вболівати за долю кожного.

    Автор свідомо уникає надмірної описовості, але й не зловживає діалогами. Вона наче жонглює метафорами, передаючи характер людей і особливості подій через влучні порівняння. Читаєш — і перед очима постають описані соковитою «харківською» українською яскраві образи людей, головним сенсом життя яких є пошук щастя. Одним хочеться співчувати, інших — ненавидіти, за когось стає — радісно, а за декого — дуже соромно. І всі ці почуття такі справжні, наче переймаєшся за своїх рідних. А ще хочеться поїхати кудись в далеке село під Харковом, де «садок задихається в хащах», туди, звідки родом більшість літературних образів цієї збірки, аби й собі надихнутися щирістю і безкорисними сподіваннями слобожан.

    Автор гострих метафор і зухвалих порівнянь сміливо малює живі образи людей, вигадуючи власні епітети. Отак читаєш собі оповідання, вболіваючи за долю героя, і раптом отримуєш літературно-гастрономічне задоволення, смакуючи нове слово — дієслова стають іменниками, прикметники — займенниками. А коли вже книжка стає геть мокрою від сліз, авторка нишком наче втішає якимось жартівливим порівнянням. Письменниця частенько не відмовляє собі у бажанні позловтішатись над сурогатними цінностями. Сумочка під «Луї Віттон» у Богом забутому селі, наворочений сучасний мобільник, що викупався у молоці і враз втратив свій брендовий гонор, підкреслюють значущість немонитезованих чеснот.

    Дебютна книга харківської письменниці рішуче розбиває стереотипи про російськомовний Харків — герої її оповідань «чеберяють», «човгають», «плентаються», «метаються», «тупцяють» містом та його околицями, «вигулькують» із-за рогу, «наминають» і «сьорбають» бабусині харчі у селі на Харківщині, де бігають «голопузі пуцьвірки».

    Ця книга, неначе калейдоскоп — щоразу буде дарувати різні враження в залежності від того, яке оповідання і в який час ви захочете перечитати. Ось тільки ніколи, послухайте — ніколи! — не читайте «Сірого» в метро чи в маршрутці. Бо ви обов’язково заплачете і то будуть особливі — сповідальні сльози, які потрібно виплакати до самого кінця. Неквапливо, не соромлячись власної вразливості перед сторонніми людьми. А котика, справді, шкода.
  •  
    Дисонанс і депресія
    Юлія Іллюха "Неболови"
    Ще більшого дисонансу між обкладинкою, вагою книги, її назвою і враженнями від тексту у мене не було. Я чекала чогось легкого, світлого, життєствердного. Натомість отримала багато смерті, розбитих мрій, нереалізованих планів. Кожне нове оповідання прибивало мене все з більшою силою. Я почувалася спустошеною, знищеною, роздавленою. Я з полегшенням перегорнула останню сторінку.
    І при усьому цьому, текст неперевершений, історії чуттєві, проникливі, вони пробирають до останньої клітини. Хоч, зазвичай, я з перших речень розуміла, чого чекати, та все одно, насолода від майстерних описів і розгортання сюжетів була неймовірна. Неймовірна і страшна.
    Мені хотілося запитати авторку, навіщо у одну книгу стільки горя, негативу, біди, смерті? Звідки таке песимістичне безпросвітне наповнення?
    Книга мало не скинула мене у прірву депресії. Я просто дивом втрималася на поверхні адекватного сприйняття навколишнього світу.
    Тож не рекомендую читати її, якщо маєте якісь негаразди.
    Але читати взагалі дуже рекомендую.
  •  
    Життя-біль
    Приємно читати книги з автографом автора. Юлія Ілюха зробила своїм читачам таку приємність. Дякую!

    По суті: оповідання, загалом, не мій жанр. Звісно, є випадки коли я в них закохуюсь. Наприклад, збірки Даля або Фіцджеральда. "Неболовів" же з моїми улюбленими оповіданнями (або новелами) порівнювати важко.

    Справа не в майстерності, адже Юлія Ілюха пише гарно, образно, смачно...мені аж пахло тим борщем, яйцями на шкварках, абрикосами, мандаринками, сигаретами і перегаром (в залежності від оповідання).

    Справа полягає в тому, що "Неболови" дуже життєва книга. Це - чистісінький реалізм, місцями навіть трохи перебільшений. В деяких героях я впізнала своїх знайомих, сусідів, родичів, себе... Іноді навіть хотілося пустити сльозу, бо Юлія своїх героїв не дуже балує. Б'є, як життя.

    Тут ви знайдете сльози і радість, жорстокість і милосердя, любов і ненависть, мир і війну, минуле і майбутнє.

    А ще мені, як напівмешканцю села, дуже сподобалося, як обіграна ця тема, особливо всілякі приємні дрібниці: залатаний пластиліном тазік або надщерблене блюдце.

    Безсумнівно раджу!
  •  
    Вловити те, що поряд
    Автора книги знаю тільки за фейсбуком, але впевнена, тільки така людина може написати книгу з водночас і добрими і сумними оповіданнями. Юля - волонтер, вона і ще одна Юля відправляли на фронт понад 500 тис. бюджетних аптечок: чи забагато чи замало це? Думаю, що 500 аптечок - це 500 врятованих життів, а це багато)))
    Але я про книгу...
    Мені здається, що волонтери, як ніхто інший відчувають людей і помічають життя так, бо знають ціну життя, як в прямому так і переносному значенні. Певно тому оповіді Юлі так чіпляють, вони реально доторкаються до серця. Байдужим важко залишитись, адже кожна історія викликає емоцію. В книзі 12 історій і на кожну я реагувала емоційно... Я не знаю і не вмію оцінювати з точки зору літературної цінності чи ще якихось літературних ознак. Я оцінюю такі книги з точки зору пересічного громадянина, звичайного читача - і коли книга торкає, зачіпає почуття, викликає емоції, змушує щось там всередині людяне заворушитись - значить ця книга варта мого часу, який я витратила читаючі, і варта того аби я її радила читати.
    А про що книга?
    Ну я можливо напишу банальщину. Це проза життя, нашого сучасного життя, сумна і правдива, але з присмаком світлого смутку. Вкотре маленькі історії про таких як ми самі, змушують замислитись над своїм життям і тим, що ти робиш в ньому. Зупинитись і не тільки про себе подумати, а й про тих хто поряд чи навколо тебе, зупинитись аби помітити такі буденні, але важливі речі, і можливо навіть переосмислити їх.
    Я, якщо чесно, не знаю як правильно і влучно описати героїв книги: вони такі знайомі і близькі, такі зрозумілі. Вони шукають кохання, справедливості, тепла, турботи, грошей, щастя, помсти, тікають від самотності чи від себе... Долі людей, які самі не можуть залишитись байдужими і вас не залишать такими.
    В книзі є два оповідання про війну, вірніше жінок на війні - можливо, вони
    мене найбільше зачепили...
    "Хочу вірити, що ті, хто читатимуть "Неболови", стануть добрішими і зможуть інакше дивитися на перехожих, зазирати в очі й подавати руку допомоги" (з передмови до книги)
    Можливо це може викликати питання навіщо писати про те, що і так бачиш та чуєш кожен день. Я скажу за себе: раніше і я так вважала, тікаючи у вигадані фантастичні світи, але з часом вигаданий світ, звичайно відволікає від щоденних клопотів, але після важко повертатись до реальності, а коли ти частіше відриваєшся від реальності і занурюєшся в те, чого начеб то не існує, дуже важко щось реальне зробити в житті. Тому з часом я стала читати менше фантастики, а більше про життя. Можливо старію ;) Але факт залишається фактом, я за останні два роки полюбила коротку життєву прозу - зазвичай маленькі історії так мене зачіпають, що буває так не під силу жодному роману. І ти можеш декілька днів переживати ці історії з книги, зазвичай все закінчується тим, що ти робиш щось хороше, щось людяне, або намагаєшся це щось зробити. Не завжди виходить, але такі оповіді про людяність, турботу, чуйність дуже потрібні нам аби ми не ставати стомленими егоїстами.
    Дуже влучно написано в передмові, до книги:
    "Містика, фантастика, постмодерністські експерименти, стьоб, пародія, альтернативна історія - усе це, звісно, добре, але разом із тим сучасна українська література нагально потребує хорошої реалістичної прози. Сюжетної, читабельної, психологічної (без надриву) та інтелектуальної (без повчального тону). Такими є оповідання Юлії Ілюхи, котра змальовує життя маленьких людей з їхніми великими трагедіями. Із цих історій твориться художня картина сучасності - і цим насамперед цінна пропонована збірка" ( з передмови до книги)
  •  
    Небанальна проза
    Не впевнена, чи можу писати рецензію, адже прочитала лише одне оповідання - про кота. Та цього було достатньо, щоб переконатися: Юля Ілюха як прозаїк може скласти конкуренцію таким класикам, як В. Стефаник, Є. Гуцало.... ніяких тобі банальних солоденьких образів, штучних хепі-ендів... вразило до сліз... Мабуть, куплю книгу...
    Тепер щодо рецензій інших дівчат - з дечим не погоджуся... Наприклад, щодо того, кому читати... На мою думку, якраз люди, які мають труднощі і біди, можуть читати як розраду, бачачи, що вони не одні такі... гірше, якщо в новелі був би хепі-енд, а в житті - ні.... Принаймні, так у мене - як тільки хепі-енд, одразу думаю: чому в книзі в складних життєвих ситуаціях завжди з'являється рятівник, трапляється чудо? ...
    І ще щодо села - боляче ранять мене ці стереотипи... про тазик і щербате блюдце... ну чому це саме в селі? не смійтеся, якщо я буквально все сприйняла і так же пишу, але ми, селюки, маємо і пластикові тазики... і викидаємо щербаті блюдця - це ж негативна енергетика... А от один знайомий пан - корінний мешканець міста... то у нього тазик справді заліплений пластиліном, бо тече.... і не хоче купити новий... Ну не можна ділити людей так... Все життя чую, що старі лахи треба віддати "на село"... Чим ми гірші від вас??? чому так???? борюся з цими стереотипами... От в мене стара бідна хата, але шафи згори донизу заставлені книгами... Я пропущу корпоратив, зате поїду на вихідних у театр...
  •  
    Такі реалії життя
    Збірка оповідань Юлії Ілюхи "Неболови" вийшла друком у 2016 році і відразу ж отримала низку позитивних відгуків. Враження від книги таких відомих людей, як Дара Корній та Галина Вдовиченко, Соломія Вітвіцька, Ольга Герасим'юк та інших, ми можемо прочитати відразу на початку книги. Опісля цього бачимо передмову письменниці, радіоведучої, правозахисниці Лариси Денисенко, і вже за цим текстом нарешті знаходимо зміст. У ньому, окрім вищезгаданої передмови, читаємо ще 11 назв творів, серед яких бачимо й ту, яка дала назву книзі. І хоч на обкладинці красується назва "Неболови. Навчи мене мріяти", розгорнувши книгу ми читаємо тільки "Неболови". У бібліографічному описі бачимо запис "Неболови: збірка оповідань…", а в анотації, яка складається з одного речення, читаємо, що тут "... живі, болючі, чесні новели про дуже реальних людей". Отже, перед нами збірка з одинадцяти історій з милозвучною назвою "Неболови".

    Ця книга неначе ковток свіжого прохолодного повітря високо у горах після тривалого перебування у місті. Вона не схожа на інші, нова. Описує не вчорашні події, а сьогоднішні реалії. Не прикрашені, завуальовані чи вигадані, а справжні, у всій своїй… некрасі. Чи може так тільки здається?

    Книга написана українською мовою, але з використанням суржика, російськомовних слів, подекуди пробивається жаргон. Юлія пише так, як говорять люди у селах і містах, вона їх не ідеалізує, що робить сюжет історій ще реалістичнішим. Подобалося мені читати мальовничі описи та влучні, дотепні порівняння. От, наприклад, одне тільки це чого вартує: "... борсається в паперовій бюрократії, як комар у павутинні…". Правда поетично?

    Тут часто згадується валер'янка, старий холодильник "Донбас", Харків, тролейбуси, вагони, небо... Новели-оповідання просякнуті сумом, болем, трагізмом, самотністю. Ця збірка є депресивною, невеселою, змушує задуматись, відчути себе майже нікому непотрібною, але в той же час надзвичайно важливою у житті інших.

    І хоч ця книга не має нічого спільного із романом Сари Джіо "Ранкове сяйво", який я читала перед цим, все ж є тут речення, яке їх пов'язує: "Від себе ж не втечеш". Про це потрібно пам'ятати завжди.

    Книгу раджу!
  •  
    Надзвичайно реалістична
    Збірка оповідань Юлії Ілюхи "Неболови" вийшла друком у 2016 році і відразу ж отримала низку позитивних відгуків. Враження від книги таких відомих людей, як Дара Корній та Галина Вдовиченко, Соломія Вітвіцька, Ольга Герасим'юк та інших, ми можемо прочитати відразу на початку книги. Опісля цього бачимо передмову письменниці, радіоведучої, правозахисниці Лариси Денисенко, і вже за цим текстом нарешті знаходимо зміст. У ньому, окрім вищезгаданої передмови, читаємо ще 11 назв творів, серед яких бачимо й ту, яка дала назву книзі. І хоч на обкладинці красується назва "Неболови. Навчи мене мріяти", розгорнувши книгу ми читаємо тільки "Неболови". У бібліографічному описі бачимо запис "Неболови: збірка оповідань…", а в анотації, яка складається з одного речення, читаємо, що тут "... живі, болючі, чесні новели про дуже реальних людей". Отже, перед нами збірка з одинадцяти історій з милозвучною назвою "Неболови". Читаємо…

    Передмова та відгуки налаштовують на зміст книги. Це ніби розігрів перед виступом знаменитості.

    Перша історія розповідає нам про самотнє та важке життя бабусі Галини на хуторі. Єдиним її товаришем останні роки є кіт, але він захворів. Скільки ж болю та надії живе в серці жінки.

    Наступна оповідка про стосунки другокурсниці Іванки з однокласниками та батьками, про її одинокість та необдумане знайомство, сповнене пригод з музикантом-аматором Сашком. Саме тут з уст дівчини лунають вже відомі з титулки слова "Навчи мене мріяти". Чи вдалося йому це зробити і чи є він сам врешті щасливим?

    "Велкам ту Каліфорнія" розпочинається із неймовірної радості успішного студента Романа та материнських гордощів за сина в перемішку з образою. Вона сільська жінка-трудівниця, яка самотужки виростила сина, і тепер він на півроку поїде за кордон. От тільки чи поїде, а чи залишиться назавжди не з власної волі, тим самим зробивши матері дуже боляче? А жінка, сповнена горя, здатна якщо не на все, то на дуже багато.

    Оповідання "Проспект Леннона" цікаво було б, мабуть, читати людям, які хоч трохи схожі на Раїсу Захарівну, котра обурюється ініціативі перейменувати проспект Леніна. Ідея виникла в активістів опісля Євромайдану. І за іронією долі одним із них є її осиротілий улюблений онук, котрий трагічно загинув у січні 2015-го. Але вона про це уже не дізналася.

    Наступна історія про сповнене трагізму життя брата і сестри по матері. Жінка постійно пиячить із різними товаришами по склянці, від неї забирають дітей і позбавляють батьківських прав. Згодом Толя та Анька потрапили до нової сім'ї, але чи добре їм там? Головне, що вони разом.

    Оповідання "Гордячка" показує нам життя Ірини, в якої складні стосунки з батьками, незрозумілі відносини з чоловіком. Жінка втомилась від міської метушні та неулюбленої роботи і вирішила відпочити кілька днів у бабусі в селі. Гордячкою ж шанобливо прозвали Маланку, про важку долю якої онуці розповідає бабця. Чи не ця розповідь допомогла дівчині переосмислити своє життя і зробити рішучі висновки?

    В історії, яку читаємо далі, авторка описує роздуми-тривоги Неоніли Семенівна, яка проживає разом з малим онуком. Читаємо ми про її життя, сповнене перипетій та особистої трагедії. Донька влаштовує своє життя. Усі гроші вкрали. "Хто тепер поведе Миколку до школи і де взяти гроші на власний похорон?" Трагічно і сумно…

    А як же боляче матері, котра розуміє, що не змогла виростити сина таким, як мріяла. Він став "рослиною-паразитом, яка буйно розквітла егоїзмом" та ще й потрапив у капкан жінки, яка вміло його використовує. Невістка всіляко знущалась над свекрухою, відчувши її слабкість характеру. Спроби поговорити з сином були марними, з роботи попросили піти… Який вихід із ситуації? Самогубство… Яке стане початком нового життя. Але потрібно знайти сили при зустрічі з минулим. Таким непростим був сюжет наступного оповідання.

    "Марш сепаратистки" - оповідь, яку було читати непросто. Вона показує сьогоднішні реалії: життя дівчини після перебування в зоні АТО, її внутрішню війну, перебування на мирній території і там, де лунають постріли. Як же важко повернутися до звичного побуту і втриматись від спокуси повернутися на поле бою.

    Новела про тридцятисемирічну героїню, яка живе разом з матір'ю, отримала назву "Жінка на полюванні". Вона прокинулася серед ночі з думкою про те, що хоче малюка, і дременула невдовзі у відпустку до моря в пошуках батька-донора для майбутньої дитини. Тут Віра познайомилась із Віктором, учителем трудового навчання з Вінниці, котрий спочатку їй дуже не сподобався, але все ж із ним вона вирішила реалізувати свій задум. От тільки чи виправдались її надії, чи досягне Віра мети?

    Остання оповідка має багатозначну назву "Вона обирає життя". Ліда телефонує матері з фронту, але рідні навіть не здогадуються про те, що у телефоні чутно вибухи, а не грозу чи тим паче музику. Авторка майстерно описує життя героїні, її стосунки із Максимом, який побував у зоні АТО і тепер дає мудрі поради тій, котра все ще його любить. Чи не його слова спонукали жінку піти від чоловіка, піти на війну?

    Ця книга неначе ковток свіжого прохолодного повітря високо у горах після тривалого перебування у місті. Вона не схожа на інші, нова. Описує не вчорашні події, а сьогоднішні реалії. Не прикрашені, завуальовані чи вигадані, а справжні, у всій своїй… некрасі. Чи може так тільки здається?

    Книга написана українською мовою, але з використанням суржика, російськомовних слів, подекуди пробивається жаргон. Юлія пише так, як говорять люди у селах і містах, вона їх не ідеалізує, що робить сюжет історій ще реалістичнішим. Подобалося мені читати мальовничі описи та влучні, дотепні порівняння. От, наприклад, одне тільки це чого вартує: "... борсається в паперовій бюрократії, як комар у павутинні…". Правда поетично?

    Тут часто згадується валер'янка, старий холодильник "Донбас", Харків, тролейбуси, вагони, небо... Новели-оповідання просякнуті сумом, болем, трагізмом, самотністю. Ця збірка є депресивною, невеселою, змушує задуматись, відчути себе майже нікому непотрібною, але в той же час надзвичайно важливою у житті інших.

    І хоч ця книга не має нічого спільного із романом Сари Джіо "Ранкове сяйво", який я читала перед цим, все ж є тут речення, яке їх пов'язує: "Від себе ж не втечеш". Про це потрібно пам'ятати завжди.
  •  
    Навчи мене мріяти про хорошу книжку оповідань
    Я страшенно великий любитель малих жанрів, тому коли у 2016 році почула про вихід нової книжки – збірки оповідань – тільки й горіла її купити. Та натрапивши на книжку «Неболови» й відкривши, відразу ж обурилася, коли прочитала, що на перших сторінках маститі телеведучі – Соломія Вітвіцька, Ольга Герасим’юк, та ще письменники, літературні критики, блогери аж надто позитивно відгукуються про книжку. Як на мене, дебютна книжка автора не може містити таких од. Тому я принципово її не купила.
    Купила лише минулого року, коли негативні спогади відійшли подалі.
    Перш за все книжка мене вразила вкрай шаблонними сюжетами і передбачуваними фіналами. Буквально з перших кількох абзаців стає зрозуміло, кому читач має співчувати, кого жаліти, кого зневажати. Єдине оповідання, яке неабияк сподобалося – «Жінка на полюванні». Те, що наприкінці твору курортний коханець Віри, якого вона й завела лише з метою завагітніти, між іншим каже, що, мовляв, не треба переживати, що я не користувався презервативом, я перехворів свинкою, то зачати не можу, – теж цілком передбачуваний хід автора, проте оповідання написано дуже майстерно. Шоку, обурення, сліз не викликало, проте задовольнило мої запити, які я ставила до всієї книжки. А так історія про сина бідної знедоленої матері, який має їхати у Каліфорнію, приїжджає до неї в село і його на смерть збиває машина, вона ж знаходить рушницю, що залишилася у спадок від покійного чоловіка, і вбиває вбивцю свого сина – не вражає. Як не вражає й історія про бабцю, яка дорожить Радянським Союзом, сперечається з внуком, який не проти, щоб проспект Леніна перейменували на проспект Леннона, і навіть не дізнається ніколи, що внук як доброволець згорів у бетеері. Бо саме цього від нас і очікує автор. Майже кожне оповідання так побудоване, що варто за героїв просльозитися, бо їхнє життя важке (буремне, зіпсоване, невдале – потрібне підкреслити), і ми конче це маємо робити – плакати. Та, на жаль, передбачення, чи то пак очікування автора занадто промовисті і не діють. Тому герої помирають, виявляють у метро фальшивих атовців, самі виявившись справжніми атовцями, страждають над украденою заначкою, від нерозуміння, що й навіщо вони роблять у світі, блудять у метро, страждають, що матір-алкоголічку позбавили батьківських прав… Та загалом це не діє. І залишається лише шаблонний сюжет. А шаблонних сюжетів довелося на філологічному факультеті прочитати сотні.
    На жаль.

 
Характеристики Неболови
Автор
Юлія Ілюха
Видавництво
Vivat
Мова
Українська
Рік видання
2016
Ілюстратор
Є. Слонова
Кількість сторінок
240
Ілюстрації
Чорно-білі
Формат
145х215 мм
Палітурка
Тверда
Папір
Офсетний
Тираж
3100
ISBN
978-617-690-722-0
Вага
300 гр.
Тип
Паперова
Література країн світу
Українська література
Література за періодами
Сучасна література