Не відпускай мене
Паперова книга | Код товару 689554
Yakaboo 4.5/5
Автор
Кадзуо Ісігуро
Видавництво
Видавництво Старого Лева
Серія книг
Перекладна проза
Мова
Українська
Рік видання
2016
Перекладач
Софія Андрухович
Кількість сторінок
336
Ілюстрації
Кольорові

Усе про книжку Не відпускай мене

Кадзуо Ішіґуро - британський письменник японського походження, сценарист, лауреат Букерівської премії. Його книжка «Не відпускай мене» — пронизлива історія, яка по праву входить у перелік найкращих англійських творів усіх часів. Це роман з елементами наукової фантастики та антиутопії, розповідь про пошук відповідей, любов, дружбу, пам'ять, надію і безвихідь. Кеті, головна героїня книжки, намагається зрозуміти та прийняти своє дитинство і юність у привілейованій школі-інтернаті Гейлшем та поза нею, свою інакшість від людей та обране для самої Кеті та її найближчих друзів призначення бути донором. Це довга дорога зі спогадів, відчуттів, одкровень, які поволі вибудовують для героїв нову картину світу.

«Не відпускай мене» у перекладі Софії Андрухович — перша книжка Кадзуо Ішіґуро, видана українською мовою. Оформили видання Назар Гайдучик та Оксана Йориш, роботи яких наче споп-кадри з намальованого кіно додали тонкій емоційній напрузі тексту ще й гри світлотіней та динамічних акцентів.

Читати повний опис
Згорнути
Характеристики
Автор
Кадзуо Ісігуро
Видавництво
Видавництво Старого Лева
Серія книг
Перекладна проза
Мова
Українська
Рік видання
2016
Перекладач
Софія Андрухович
Кількість сторінок
336
Ілюстрації
Кольорові
Рецензії
  •  
    Не відпускайте цю книгу!! 77% користувачів вважають цей відгук корисним
    В першу чергу, хочеться відзначити візуальне оформлення книги Ішіґуро Кадзуо - Не відпускай мене. Книга має надзвичайно приємний ощуп, має цікаву і насичену кольорову гамму, використовується якісний папір. Окремо хочеться відзначити ілюстрації. Періодично спостерігаються картини-малюнки всередині, які роблять читання твору дуже цікавим та приємним.

    Книга займається актуальною тематикою, кібер-медицини, питання життя і смерті та донорства одних людей для інших. Сюжет розгортається динамічно, розповідь відбувається від імені головної героїні і поділена на декілька частин. Рекомендую для прочитання – душевна і захоплююча історія.
  •  
    Мене книга довго не відпускала 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    З перших сторінок зрозуміло – це написав японець. Незважаючи на те, що сам Ісігуро ще в дитинстві емігрував з батьками в Англію і все свідоме життя тут жив. В сюжеті – Англія, англійські імена, англійські краєвиди, англійські декорації. Але стиль, шарм…так, мабуть, пишуть лише японці: повільно, монотонно, без емоційних спалахів, розжовуючи дрібниці, то забігаючи на кілька кроків наперед, то знову повертаючи в часі… І спершу здивовано здіймаєш брови: премії, нагороди, один з кращих англомовних романів сторіччя – оця от «жуйка»? Розмірено гортаєш собі зо двадцять перших сторінок – і раптом усвідомлюєш, що тебе затягує, стрімко так, наче накриває хвилею. Відгукуєшся емоцією на кожен неспішний сюжетний поворот, чекаєш розвитку подій і вже не можеш себе змусити відкласти книгу.
    Про що? Там багато різного, що мене особливо вразило й зачепило. Навіть я б сказала, що мало чого мене не зачепило. В центрі сюжету – життя «особливої» дівчини Кейті, від імені якої й ведеться оповідь. Особлива тим, що вона – клон. Живе серед таких самих клонів. Вони дружать, сваряться, мріють, фантазують, ростуть, кохають, вирушають в доросле життя, щоб виконати своє призначення. Це роман-антиутопія – зрозуміло, що призначення це має бути дуже печальне. І я періодично починала внутрішньо бунтувати проти цього: чому вони всі здогадуються про свою долю і ніхто не робить нічого? Навіть у підлітковому вибуховому віці. Навіть коли вже точно знають, що їх чекає. Навіть коли вже знаходяться всередині цих процесів. Не тікають хоча б… заспокоїлася лише під кінець, коли стало ясно, що жодна боротьба нічого не могла змінити – все якось логічно і закономірно. Але, попри обставини і приреченість головних героїв, насправді в романі не відчувається безнадії, нема трагізму й жорстокості. Є лише чіткий натяк на обов’язок.
    Цікаво передані образи героїв у дитячому та підлітковому віці, їхню логіку дій, думки, їхні внутрішні зміни і намагання прийняти (не знайти – вони наперед знають, що треба лише приймати) своє місце у зовнішньому світі.
    У старших класах школи би це читати – корисна книга, багатогранна, насичена і глибока. Однозначно раджу!
Купити - Не відпускай мене
Не відпускай мене
220 грн
Немає в наявності
 
Інформація про автора
Кадзуо Ісигуро
Кадзуо Ісигуро

Кадзуо Ісігуро - британський письменник японського походження, який зумів завоювати вишуканий смак англійців. Народився Кадзуо 8 листопада 1954 року в великому японському місті Нагасакі. Але в 1960 році у зв'язку з роботою батька сім'я емігрувала до Великобританії. Там Кадзуо здобув освіту в спеціальної гімназії для хлопчиків. У 1978 році закінчив Кентський університет, отримавши ступінь бакалавра...

Детальніше

Рецензії Не відпускай мене

  •  
    Не відпускайте цю книгу!! 77% користувачів вважають цей відгук корисним
    В першу чергу, хочеться відзначити візуальне оформлення книги Ішіґуро Кадзуо - Не відпускай мене. Книга має надзвичайно приємний ощуп, має цікаву і насичену кольорову гамму, використовується якісний папір. Окремо хочеться відзначити ілюстрації. Періодично спостерігаються картини-малюнки всередині, які роблять читання твору дуже цікавим та приємним.

    Книга займається актуальною тематикою, кібер-медицини, питання життя і смерті та донорства одних людей для інших. Сюжет розгортається динамічно, розповідь відбувається від імені головної героїні і поділена на декілька частин. Рекомендую для прочитання – душевна і захоплююча історія.
  •  
    Мене книга довго не відпускала 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    З перших сторінок зрозуміло – це написав японець. Незважаючи на те, що сам Ісігуро ще в дитинстві емігрував з батьками в Англію і все свідоме життя тут жив. В сюжеті – Англія, англійські імена, англійські краєвиди, англійські декорації. Але стиль, шарм…так, мабуть, пишуть лише японці: повільно, монотонно, без емоційних спалахів, розжовуючи дрібниці, то забігаючи на кілька кроків наперед, то знову повертаючи в часі… І спершу здивовано здіймаєш брови: премії, нагороди, один з кращих англомовних романів сторіччя – оця от «жуйка»? Розмірено гортаєш собі зо двадцять перших сторінок – і раптом усвідомлюєш, що тебе затягує, стрімко так, наче накриває хвилею. Відгукуєшся емоцією на кожен неспішний сюжетний поворот, чекаєш розвитку подій і вже не можеш себе змусити відкласти книгу.
    Про що? Там багато різного, що мене особливо вразило й зачепило. Навіть я б сказала, що мало чого мене не зачепило. В центрі сюжету – життя «особливої» дівчини Кейті, від імені якої й ведеться оповідь. Особлива тим, що вона – клон. Живе серед таких самих клонів. Вони дружать, сваряться, мріють, фантазують, ростуть, кохають, вирушають в доросле життя, щоб виконати своє призначення. Це роман-антиутопія – зрозуміло, що призначення це має бути дуже печальне. І я періодично починала внутрішньо бунтувати проти цього: чому вони всі здогадуються про свою долю і ніхто не робить нічого? Навіть у підлітковому вибуховому віці. Навіть коли вже точно знають, що їх чекає. Навіть коли вже знаходяться всередині цих процесів. Не тікають хоча б… заспокоїлася лише під кінець, коли стало ясно, що жодна боротьба нічого не могла змінити – все якось логічно і закономірно. Але, попри обставини і приреченість головних героїв, насправді в романі не відчувається безнадії, нема трагізму й жорстокості. Є лише чіткий натяк на обов’язок.
    Цікаво передані образи героїв у дитячому та підлітковому віці, їхню логіку дій, думки, їхні внутрішні зміни і намагання прийняти (не знайти – вони наперед знають, що треба лише приймати) своє місце у зовнішньому світі.
    У старших класах школи би це читати – корисна книга, багатогранна, насичена і глибока. Однозначно раджу!
  •  
    Про "Не відпускай мене" 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Цьогорічним лауреатом Нобелівської премії з літератури став британський письменник японського походження Кадзуо Ішіґуро. Українською можна прочитати відомий роман-антиутопію "Не відпускай мене", перекладений Софією Андрухович у художньому оформленні Оксани Йориш та Назара Гайдучка ("Видавництво Старого Лева").

    Найперше, що вражає у нашому виданні, - це пронизливий погляд очей на обкладинці. Взявши книжку до рук, відчуваєш приємну текстура палітурки. Погортавши цупкі сторінки, зауважуєш комфортний шрифт. Погляд потенційного читача чіпляється за цікаві вугільно-штрихові ілюстрації, виконані у техніці стоп-кадр. Чудовий переклад. Одруківок не зауважила.

    Даний роман - суміш наукової фантастики, антиутопії та альтернативної історії Великобританії вісімдесятих-дев'яностих років минулого століття. А ще він дуже філософський та психологічний. Складається з трьох частин, оповідь кожної з яких ведеться від імені головних героїв - Кеті, Томмі та Рут. Персонажі належать до людей, які народилися з єдиною метою у житті - стати чиїмось донором. Апріорі кожен знає своє майбутнє і жодним чином не намагається боротися супроти приреченості. Трійця, як і інші донори, спочатку навчається у одній із спеціальних закритих шкіл, як-от Гейлшем. У підлітковому віці їх переселяють до так званих Котеджів. Ну а згодом історія закінчиться так, як і має...(

    Сподобалося, як автор провадить нитку історії: неспішно, розмірено і щораз більше і глибше втягуючи у чтиво. Дійсно, книга не відпускає до останньої сторінки... Вир емоцій, психологічної напруги та цілої низки запитань накочуються з кожним реченням, як сніговий вал... Дуже сильне чтиво. Рекомендую! І з нетерпінням чекаю на продовження знайомства з творчістю Кадзуо Ішіґуро!
  •  
    Альтернативная история 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Книгу английского писателя японского происхождения Кадзуо Исигуро «Не отпускай меня» принято называть антиутопией, но мне кажется, что данное произведение ближе к жанру альтернативная история. По моим ощущениям, события в романе происходят где в 80-90-х годах прошлого столетия. На такую мысль меня натолкнул в первую очередь уровень развития технологий в книге. Не буду ничего говорить ни о сюжете, ни даже о завязке произведения, ведь любое сказанное в этом направлении слово может стать просто громадным спойлером и испортить все впечатления читателя от книги.

    Задумка романа «Не отпускай меня» показалась мне буквально безупречной, но вот исполнение, на мой скромный взгляд, немного подкачало. Мне не очень понравилось, как прорисован мир, о котором идет речь. По ходу повествования у меня возникло большое количество вопросов, на которые я так и не получила ответов. Отдельного упоминания достойно издание этой книги от «ВСЛ»: плотная бумага, карандашные рисунки, приятная на ощупь обложка – идеально!
  •  
    Читати, аби відчувати 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Книга бере початок з історії опікунки Кейт, яка вже 12 років допомагає донорам. Аж потім виявляється, що то не просто донори, а донори органів. Людських органів. І донорами стають не майже померлі чи дуже хворі люди, а спеціально створені та виховані хлопці чи дівчата.

    “Не відпускай мене” — це історія про трьох друзів, яки зростали в спеціалізованому “люксовому” інтернаті, аби згодом стати матеріалом для виїмок.
    Завдяки їм люди рятувалися від раку та інших смертельних хвороб. Вони не вважалися за реальних людей, просто були контейнерами з органами, які не можуть мати дітей та почуттів. Які просто мають бути. Але доля зробила так, що вини відчувають, кохають, ненавидять, заздрять, сумують, їм страшно, їм боляче… В них нема надії, нема шансів, але, чорт, в них є душа.

    Коли читаєш цей роман, розумієш, що в нас так багато свободи, яку не цінуємо. Так багато часу, аби бути щасливими, а ми його витрачаємо на якусь дурню.

    Дуже прониклива книга, яка вкотре демонструє, як мало нам треба для щастя. Можливо майдутнє не стане таким, як в цій книзі, але ми дійсно стали споживачами, щ ладні споживати навіть чужі життя.


    До речі, саме Кадзуо Ішіґуро отримав цьогорічну Нобелівську премію з літератури. Мабуть, не тільки за свої глибокі романи, а й за глибоку душу.
  •  
    Кадзуо Ішігуро «Не відпускай мене»: роман-виклик для тих, хто шукає відповіді 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Роман Кадзуо Ішігуро «Не відпускай мене» - це чутлива мелодія, котра змушує читача провести інвентаризацію понять «любов» і «дружба». Тонка і прекрасна історія, досконала, як лезо бритви. Вона кидає виклик тим, хто шукає відповіді, або вбиває тих, хто втратив надію. Це роман, котрий однією назвою припадає до читача, мов та п'явка, щоб пульсувати жагою буття, притискаючись один до одного.
  •  
    Читати всім! 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Настільки автор вражає мене своєю щирістю і простотою викладу глибоких думок! Адже це справжній талант - передавати почуття у всіх їх тонкощах, за допомогою простих слів підкреслити невидиме.
    Історія вигадана, навіть фантастична, але наштовхує на роздуми про суперечливість прогресу саме в нашому житті. Припустимо, прогрес в техніці і медицині. А що в душі? Чи стали ми щасливішими або добрішими? Як це виходить, що з приходом нового - втратили старе, найважливіше?
    Чесно, засмутився. І від історії складної любові, і від розуміння несвободи деяких людей, їх безвиході. Коли мрія у когось маленька, майже смішна - працювати водієм автобуса, малювати чорною ручкою маленьких слонів, побачити човен біля озера. Але уявіть, коли навіть маленьку мрію забирають. Як це, коли забороняють жити? Прирікають на майбутнє, яке ти не вибирав?
    Є ще фільм з такою ж назвою. Подивився відразу після прочитання. По-своєму хороший, але книга, як завжди, краща. Раджу дуже! Книга написана легкою мовою, читається дуже швидко, стиль та оформлення видання чудове!
  •  
    Книга не відпускає. 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Це роман про суспільство, яке підтримали клонування. Тут не описується медична сторона, якими саме ці клони є на світло, зате добре видно їх внутрішній світ, мало не кожен день з їх, спочатку дитячого, підліткового та дорослого вже сумного життя. Вони нічим не відрізняються від нас. Тільки не вміють боротися, відстоювати свою точку зору, та й чи є вона у них?

    Весь роман - це спогади жінки-клона Кеті Ш. Вона переповідає мало не кожне своє дитяче почуття, аналізує. Місцями це здається нудним, непотрібним, але, якщо пощастить згадати себе дитиною, снобізм йде, тріскається, обсипається наростає роками захисна кірка. «Не відпускай мене» - це ще й повість про любов, взаємну, і все ж, нещасної.

    Книга чіпляє не всіх, тому що істинний сенс під водою, тут немає жодного прописаного умовивода. Ти робиш їх сам. Одне за одним, крапля за краплею. І чим більше проходить часу, тим глибше ти пірнаєш. Немає прописних істин, що осліплюють епітетів. Це історія про дорослішання, нематеріальні цінності, прощення, історія про те, яке коротка наше життя. Історія, яку ніколи не забудеш.
  •  
    Мета, яка не виправдовує засоби 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Кадзуо Ішіґуро - письменник, близьке знайомство з книгами якого я відкладала дуже довго. Здогадувалася, що цей автор безжально розіб'є мені серце. Зрештою так і сталося. Чи шкодую я про це? Анітрохи...

    "Не відпускай мене". Сюжет простий і в дечому банальний. Привілейована школа-інтернат Гейлшем, такий собі "Гогвартс" в альтернативній Англії другої половини ХХ століття.

    Діти навчаються, закохуються, дружать, ворогують, одним словом майже нічим не відрізняються від підлітків у всьому світі. Але ніхто не дарує їм подарунків на дні народження, батьки не забирають їх додому на канікули, бо батьків у них немає.

    І майбутнього у вихованців Гейлшема також нема. Вони - клони, народжені для того, щоб стати донорами органів для звичайних людей. Саме про це вихователі "розповідають не розповідаючи" на уроках, намагаючись підготувати дітей до усвідомлення неминучого.

    Хоча цей роман вважають антиутопією, повстання проти усталеного порядку не буде. А що натомість?

    Будуть несміливі спроби... ні, не відмінити, а лише відтермінувати виїмки, не дати життю відпустити себе...

    Буде трагедія людей, за замовчуванням позбавлених права мати душу...

    Буде стриманість, за якою приховується безнадія...

    Буде усвідомлення абсурдності прогресу, який досягається такими засобами....

    Бо зрештою мовчазна згода вихованців Гейлшема зі своєю долею - це надзвичайно промовисте свідчення нашої з вами байдужості й жорстокості.


  •  
    Нічого не читайте про книгу! 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Цей твір - найнезвичніша антиутопічна історія, з тих що мені доводилося читати. Вона прекрасна. Логічна. Емоційна. Хоча головна героїня веде свою розповідь про події, які вже минули, і робить це досить спокійно, читачеві може відкритися цілий вирій давно знайомих емоцій, які складніші за їхні назви.
    Можна сказати, що книга про дружбу, любов, вибір, долю - але це жалюгідні огрядні контейнери, які не здатні вмістити справжні почуття, які огортають усього тебе то після типових шкільних спогадів, а то після поступового усвідомлення сюжетних подій. Сюжет навмисне сконструйований таким чином, щоб зрозуміло було не все й не одразу, але...

    Будь ласка, не читайте нічого про цю книгу! Не ризикуйте дізнатися той один спойлер, який дехто так легко видає у відгуках! Це половина душі всієї книги - автор не дарма приберіг левову частку правил свого світу на трохи згодом. Ви маєте почекати. Довіртеся автору - він примусить відчувати все, як треба. Принаймні так було зі мною. Одне з найяскравіших читацьких відкриттів мого року!
  •  
    Візуальний шедевр посереднього змісту 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    "Не відпускай мене" - роман меланхолійний і дуже, наголошую, дуже ліричний. Ішіґуро інколи вдається створити такі епізоди, що не виходять з пам'яті місяцями. Від цих епізодів хотілось інколи закутатись у ліжку і пролежати кілька днів під ряд, просто через їхню емотивність. Загалом атмосфера роману цьому настрою тільки сприяє. Це безнадійність, яка стискає груди, це таємниця, котра турбує розум, і це мальовничість, яка заворожує.

    Що мені не сподобалось, так це власне втілення тієї ідеї, котра містилася в романі. Трохи нудоти, трохи монотонності - напевно, не для мене. Та й, зрештою, сама ідея не була такою ж інновативною, як здавалось спочатку. Щоби не зруйнування вам перше враження, про сюжет не скажу нічого, окрім того, що події відбуваються в своєрідному альтернативному майбутньому (яке зовсім не майбутнє, а вже минуле), де дітей виховують у спеціально облаштованих школах-інтернатах, з яких нікого не випускають і нічого нікому не розповідають.

    Головна героїня мені здалася нецікавою. Вона, як і читач, мусила відкривати усю правду власними зусиллями, але нічого цікавого до сюжету (окрім одного епізода) привнести не змогла. Другорядні герої, в даному випадку, є набагато цікавішими особистостями, і, якщо читати роман, то саме через них.

    Загалом, мені сподобалося. Навіть не дивлячись на те, що обгортка була набагато цікавішою за сам зміст роману.
  •  
    Книга, що не відпускає... 66% користувачів вважають цей відгук корисним
    Це надзвичайно чудова і водночас важка книга. Весь процес читання супроводжувався незрозумілим болем у душі, навіть боліло серце. Але книга однозначно варта уваги.
    Отож, це антиутопія. У книзі йде мова про донорів, людей, котрих клонували з інших, для того, щоб у подальшому вони змогли стати донорами органів за потреби. І, як правило, така потреба виникає обов'язково. При чому ці ж таки донори помирають, адже виїмки проходять беззупинно, тобто, не один і не два рази. Зрозуміло, що до них відносяться як до біоматеріалу. Але до того часу вони ростуть, навчаються у школі як всі звичайні діти. Їх змалечку привчають до того, що на них чекає і розповідають про їхнє призначення. Тому, коли приходить час для виїмок, ці люди уже готові і не бояться, не тікають, а сміливо йдуть на те, до чого їх готували. Дуже болюче спостерігати за тим, як між цими донорами з'являються справді гарні почуття і ти розумієш, що шансів на їх продовження немає, і ніхто цього не цінує. І це найбільше болить..
    Цілком зрозуміло, за що автор отримав Нобелівську премію. І при нагоді обов'язково читатиму його твори і надалі, але тільки коли ця трохи відпустить. Бо чомусь я сумніваюсь, що Ішігуро у великій концентрації - це добре.
  •  
    Англійська антиутопія з нотами японського психологізму 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Книга дуже незвична. Видавництво Старого Лева кілька раз використовувало слово "щемливий", коли описувало цю книгу. Це влучне слово, скажу я вам. Сюжет книги просякнутий відчуттям приреченості, яка немов туман все сильніше і сильніше охоплює головних героїв - дітей, підлітків, згодом дорослих, доля яких - бути донорами для звичайних людей. Це їхнє призначення. Їх так виховали. Часом мені хотілось просто схопити головних героїв за плечі і добряче струсити, щоб вони прокинулись від своєї моторошної дійсності.
    Історія ведеться у вигляді щоденникових спогадів головної героїні - Кеті. Дивовижно, як добре вдалося письменнику-чоловіку описати жіночі емоції, спогади, мрії, жаль.
    Якщо ви любите психологізм - ця книга для вас.
    Якщо ви фанат антиутопій, то знайте, тут не буде класової боротьби, перестрілок, тоталітаризму, але ця книга для вас.
    Якщо вам подобається читати про заплутані особисті стосунки, про роздуми над змістом та долею, ця книга теж для вам.
    Окремо аплодую ілюстраторам - книга читається, немов у тебе в руках і справді чийсь щоденник, ілюстрований авторськими малюнками. При чому ці малюнки завжди доречні і відповідають змісту того, про що зараз читаєш.
    Я не знаю, коли я наважусь знову її перечитати, але забути цю книгу неможливо!
  •  
    Не відпускай мене, моє серденько... 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    "Не відпускай мене" Кадзуо Ішігуро - дуже ніжна, чуттєва, емоційна, лірична проза, що доволі незвичайно для такого жанру, як антиутопія. Принаймні у моєму читацькому досвіді це вперше трапляється. В романі автор роздумує над тим, як могла б скластися доля людства, якби клонування людей стало нормою.

    В центрі сюжету - троє молодих людей, дві дівчини і хлопець, які мешкають у пансіонаті. Їх доля наперед визначена, рано чи пізно, коли прийде час і вони стануть донорами органів, тому що для цього їх, власне, і створили. Вони - клони. Вони живуть, як звичайні діти, - сваряться, миряться, дружать, закохуються, страждають і радіють.

    Сюжет розгортається дуже неквапливо, я б сказала повільно. Зазвичай в антиутопіях автори відразу ж намагаються ознайомити читача з особливостями нового, створеного ними світу, розказують що до чого, які нові правила тепер діють і що таким змінам передувало. А у "Не відпускай мене" усе навпаки, - ми поступово, крок за кроком дізнаємося нові і нові деталі, пізнаємо цей світ і його особливості. Це майже детективна якась інтрига і ця тягучість оповіді ще більше збурює бажання прочитати і зрозуміти що до чого.

    Це унікальна, як на мене, історія, емоції від прочитання якої надовго залишаться зі мною.
  •  
    Прочитай мене і більше ніколи... ніколи не відпускай! 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Найкращий спосіб правильно зрозуміти книгу та переосмислити всі описані події можливо шляхом повного невідання. Беріть читати книгу не знаючи про що вона. Уникайте детальних описів та спойлерів запропонованих найпростішими характеристиками про книжку. Лише у цьому разі Ви зможете відчути книгу на смак. Раджу далі не ознайомлюватися із написаним.

    Хоча, для тих, хто не терпить незрозумілості перед собою, додам трохи сюжетних деталей.
    Отож перші сторінки описують життя звичайних дітей, які ходять до особливої школи-інтернату Гейлшем і не замислюються про своє майбутнє. Здається все відбувається досить просто, нічого незвичайного. Все зображено надзвичайно реалістично, і "виїмки", про які так часто згадується у книзі видаються звичною справою. Не маючи уявлення про що саме книга, ці "виїмки" сприймаються як стандартний процес усиновлення дітей. Але потім додається все більше деталей, що викликає питання чому ж це стається лише тоді, коли вони дорослішають, адже це ж алогічно. Так поступово відкриваються всі карти, нагнітаючи обстановку. Далі починаєш розуміти обмеженість існування героїв, неможливість втекти від установленого ладу. Головні герої книги Кеті, Томмі та Рут заплутуються остаточно у своєму штучно розвиненому житті, бо жити по-іншому їх не навчили, але ж вони такі самі люди, як і ми...

    Назва книги тісно переплітається із назвою музичної касети знайденої у Норфолку (це місце, відвідати яке хочеться одразу ж після прочитання книги. Цілком ймовірно, що там є щось і для нас. Як на мене, це той самий момент книги, який виправдовує пролиті солоні сльози над прісним цупким папером у чорнилі. Саме тоді починає оживати антиутопічна історія).
    "Ніколи не відпускай мене" - звучить подібно до мотиву про кохання, але все набагато складніше. Ці слова, не дивлячись на те, що первинне значення їх значно відрізняється, передають всю суть трагічного існування сучасного світу, де люди завжди прагнуть відокремити від себе жахливість буття створеного ними.
  •  
    Історія, яка змусила задуматися 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Не щодня можна натрапити на хороших авторів, які не тільки вражають власними історіями, а й розширюють твої погляди в літературі. Для мене, Кадзуо Ішіґура став приємним відкриттям у минулому році. Сучасний британський письменник японського походження, переможець багатьох нагород до списку яких увійшла Нобелівська премія з літератури. Такі моменти в біографії, заставляють будь яких людей познайомитись із списком творів автора, я не стала виключенням. На щастя, «Видавництво Старого Лева» з 2017 року має дозвіл на публікації романів Кадзуо Ішіґуро українською мовою, тож скориставшись даним шансом, я придбала свій перший роман британського письменника. І скажу по правді, була приємно здивована, всередині книги знаходиться неймовірні ілюстрації, які повністю передають настрій основного сюжету в книзі, а також твердий папір, який забезпечить цілісність книги.
    Якщо говорити про саму історію, то цікавий стиль написання, захоплюючий сюжет та вміння передати відчуття головних героїв залишили певний слід у моїй душі. На початку роману, автор знайомить нас із Кеті, головною героїнею даного твору. Дівчинка провела власне дитинство на юність у привілейованій школі-інтернат Гейлшем та поза нею. Особливість такого закладу є повна ізоляція з навколишнім світом, із-за певних причин.
    Автор чудово показує думки головної героїні, її дії та дії її друзів. Інколи, здається, що читаєш зовсім не фантастику чи антиутопію, а щось зовсім інше.
    Я рекомендую потратити власний час для ознайомлення з цим романом. Обіцяю, ви будете приємно здивовані..
  •  
    Есть ли свобода? 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Что означает сладкое слово «свобода»? И может ли каждый из нас сказать, что он свободен? Именно такие мысли возникли у меня по прочтении книги. Хотя, на первый взгляд, книга не об этом. Живут себе дети, учатся, познают жизнь вокруг, готовятся к сексу и занимаются любовью. Только позже становится понятно, что это не простые дети, а клоны, что их предназначение - стать донорами для людей, что жить - максимум на три операции. И ничто не может отсрочить этого момента. Как ни стараются главные герои доказать то, что они способны любить, что им подвластно творчество, их предназначение одно - операционный стол. От этого не уйти и не убежать.
    Ничего более глубокого и захватывающего я не видела! Фильм тоже порадовал, но меньше. Уж больно серым он вышел. Хотя Кира Найтли сыграла выше всяких похвал, а музыка проняла до дрожи.
    Ишигуро великолепен как писатель. Он настолько тонко подбирает слова, что каждый образ гениально читается из одних лишь диалогов. Эта книга - настоящий шедевр, который стоит прочитать каждому мыслящему человеку, но не ранее совершеннолетия. Иначе просто не уловить главной мысли.
  •  
    Цікава історія, де почуття описані краще ніж сюжет 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Цю книгу я починала читати разів зо три і весь час відкладала - вже бачила фільм з цією ідеєю (вирощування донорів) і так тяжко було заставити себе читати далі. Але після "Похованого велетня" стало ясно, що з Кадзуо Ішігуро треба "перетерпіти" сторінок 100-120, далі піде. Тим паче був додатковий стимул у вигляді спору на кількість прочитаних книжок за місяць. І дійсно сюжет жвавішає десь після ста сторінок.

    Отже, прочитала я "Не відпускай мене" одразу за "Похованим велетнем". Певно, що таке рішення було помилкою. Адже, дочитавши до кінця, думала лише про одне - як на мене, головна думка і сюжетна лінія обох книг, принаймні фінальна точка - абсолютно однакова.

    Оця от ідея справжнім закоханим "Бог" подарує виключення з правила - ідентична з чвоняром та парою в "Похованому велетні", сама ідея дуже мила, вся оповідь приводить нас до цієї точки і все закінчується як в житті. На жаль. Проте також жаль, що автор не вигадав якусь інакшу стрижньову лінію. Для мене, принаймні в кінці, вже після прочитання, виглядало так ніби автор взяв ту ж саму сюжетну лінію, тільки обгорнув її іншими ілюстраціями: інші другорядні герої та побічні сюжетні лінії, антиутопія сучасного світу замість пост-артурівської Англії, недомовки до останнього з приводу донорства та теорії учнів замість огрів і драконки.

    Проте як же вправно автор описує взаємовідносини! Причому саме відносини між приятелями, подругами, оцей от вир дитячих, підліткових взаємин з "лідерами", плітками і обманами, замовчуваннями і картанням, "хто кому винен", мімікрія під дорослих. Тут опис - просто кайф. І як влучно та реалістично виткана головна героїня - такий собі інтроверт з своєю думкою, яка тим паче все рівно так само як і всі є частиною співтовариства, так само переживає, закохується і falls for other people's tricks.

    В будь-якому разі загалом хороша книга. Але не читайте книги Кадузо Ішігуро підряд :)
  •  
    Книга, яка перевертає світогляд 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    До прочитання даної книги я прийшла завдяки рекомендації знайомої подивитися її фільм-екранізацію. Стрічку поки що так і не подивилася, адже спочатку завжди надаю перевагу першоджерелу.
    Відверто кажучи, я була налаштована трохи скептично, почувши про те, що книга містить елементи наукової фантастики і антиутопії, що не є моїми улюбленими жанрами. Однак скоро я зрозуміла, що я дуже помилялася. З науково-фантастичного в книзі хіба що головний задум, а весь сюжет і історія головних героїв розгортаються в реалістичні манері опису життя учнів елітної школи-пансіонату. На перший погляд, діти живуть звичайним життям, відвідують уроки, займаються творчістю(яка відіграє надзвичайно важливу роль в їх становленні як особистостей). Але вже змалку вони потрохи починають розуміти свою відмінність від інших дітей, хоча вихователі не дуже охочі до конкретного і детального обговорення даної теми. Все ж, учні поступово готуються до своєї основної місії- донорства.
    Автор в реалістичній манері зображує теми дружби, сексу, справжнього кохання, емоцій, пошуків правди. Герої неодноразово постають перед важливим вибором у житті, хоча часто від них нічого і не залежить, адже все їхнє життя вже наперед розписано.
    Книга надзвичайно захоплююча, і сама назва говорить за себе-враження від неї ще довго не відпускають, залишається присмак глибокого смутку стосовно кожного з донорів, які поступово 'згасають', виконавши свою надважливу місію.
    Книга змушує задуматися про наше майбутнє в рамках ери технологічного прогресу. Звичайно, донорство не є якимось ноу-хау в медицині, але чи не настане справді той час, коли людей будуть масово вирощувати як овочі? Чи не прийде момент, коли душею людей будуть нехтувати заради 'місії'? Чи хтось буде зважати тоді на їх особисті почуття і бажання?
    Можливо, ця книга описує наше далеке майбутнє...

  •  
    Діти в несмугастих піжамах. 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Сумна в сірих тонах Туманного Альбіону антиутопія. А коли ще й однойменний фільм 2010 р. на ніч подивитися, з чудовою грою вдало підібраних акторів, то взагалі до щему сумно стає. Але такий сюжет змушує, спонукає до роздумів. Мабуть і в концтаборах існувала справжня дружба, люди намагались триматись разом, оскільки їхні почуття сягають дитинства. Щодо екранізації (теж британської), то це з тих нечастих випадків, коли кіно не гірше свого друкованого першоджерела. Втім у фільмі розвиваються мотивації на тему, відгалужується сюжет, забагато уваги приділяється міс Люсі (в книзі доволі другорядна персонажка).

    Сюжет. Оповідування ведеться від імені Кеті Г. Який спеціалізований інтернат (Гейлшем), де дітей змалечку готують до донорства. Тобто всіх чекають т.зв. «виїмки» органів. Точно не вказано, але мова десь приблизно про кінець 1970-х, бо учні слухають музику на аудіокасетах, розглядають порножурнали. Власне сцена з прослуховуванням композиції «Never Let Me Go» протагоністкою стає одним з відправних пунктів, які прокручуються в неї в голові, коли вона згадує і розмірковує в свої 31 рік над перебуванням дитиною в Гейлшемі. Гарно описуються непорозуміння, здогадки, співставлення мотивацій поведінки дітей, які відірвані від реального суспільства і майбутню смерть заради донорства сприймають як даність. Вони як діти джунглів не можуть ідентифікувати і розрізнити почуття, діють навпомацки. Дуже до вподоби фантазія героїв щодо свого призначення, щодо цілі життя, пошук якоїсь вищої місії Автор зумів скласти атмосферу закритого середовища, де привезення старих використаних іграшок і їх продаж за зароблені жетони є однією з найбільш очікуваних подій для позбавлених радості дітей. У книзі, на відміну від фільму, не зовсім чітко простежується зародження любовного трикутника і до кінця залишилась незрозумілою мета – для кого власне йдуть Органи і звідки взялись ці діти Гейлшему (клони з пробірки?). В тексті не зустрінете таких слів як ревність, тато, мама, розмова по телефону, іспити. Одкровення двох старих екс-виховательок в розв’язці шокують.

    Повторюсь, читання книги, а потім перегляд фільму (не робіть навпаки) спонукатиме вас більш позитивно поглянути на своє життя, на стосунки з оточенням, ріднею. Кілька моментів були дуже зворушливі. У вас є вибір, на відміну від дітей з концтаборів чи з Гейлшему.

    За розмитий нечіткий жанр максимальна оцінка.
  •  
    Магія великих письменників 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Для мене ця книжка є чимось особливим. Це антиутопія про світ майбутнього, але не все так просто. Зазвичай в антиутопіях на першому плані саме суспільний устрій - що і як влаштовано, що змінилося, а герої часто є лише виразниками певних ідей. У цій книжці вся увага сконцентрована на відчуттях героїв, на їх дружбі, сварках, закоханостях. Мене дуже вразила майстерність, з якою автор зміг показати дитячу дружбу Рут і Кеті. Це не ідеальні стосунки, це і заздрощі, і змагання, але водночас і підтримка, і веселощі. І все описано детально, прискіпливо - так, що віриш, і сприймаєш героїв, як особистостей. І тут автор просто огорошує - цим героям і не обов'язково бути особистостями, бо не для цього вони призначені, бо нікого не цікавлять їх почуття. Краще показати цинічність і жах майбутнього суспільства вже, здається, неможливо.
    Також мені дуже імпонує пастельність та ліричність оповіді. Є особливий сумний настрій в цьому світі, який рве серце, але не викликає бажання відкласти книжку. І дивовижно те, що якихось особливих художніх засобів Ішігуро для створення атмосфери і не використовує, проте атмосфера ця таки існує. Магія великих письменників, що тут ще скажеш.
  •  
    Один з цвяхів в труну антиутопій
    Почати слід позитивної ноти, тому відразу хочеться похвалити візуальне оформлення книги, це просто 12/10. Про це і так вже сказано багато іншими коментаторами, не хочеться повторяти. Заради такого оформлення навіть слід придбати книгу, буде чудовим доповненням домашньої бібліотеки, на більше вона не годиться.

    З позитивом закінчили, тепер можна поговорити про мінуси, а їх тут ой як багато, від безглуздого світу, до ніяких персонажів.

    Якщо чесно, переглянувши купу позитивних коментарів та почитавши про всі літературні нагороди, які отримала книга, я підійшов до неї з дуже позитивним настроєм, впевнений, що отримаю купу насолоди. На справді ж, все що я зрозумів, це те що крах антиутопій почався не з Голодних Ігор, а саме з цього роману.

    Світ романі мені здався таким нелогічним, з такими дірками, що важко уявити чим же це все можна закрити. Складно пояснити так щоб не спойлерити сам сюжет, але під час всього у мене виникали питання на кшталт «А це точно вигідно?» «А як це працює?» «А ніхто навіть не спробував ослухатись?» «А що заважає сісти в машину і не повернутись?» і купа інших питань, на які я так і не отримав відповіді.

    Зазвичай, якщо світ не такий вже продуманий, акцент роблять на сюжеті, персонажах, на тому що повністю поглине твою увагу, відведе подалі від питать, зацікавить більше. Мені шкода, але це не той випадок. Персонажі тут сірі, а конфлікти просто висмоктані з пальця, тільки для того, щоб викликати у тебе співчуття, співчуття до їх тяжкої долі, до їх підліткових страждань, до того як вони хочуть бути особистостями, але сувора реальність їм цього не дозволяє. Автор так і намагається видавити з тебе сльозу. У нього це вдалось, я плакав розуміючи, що читати мені ще пів книги.

    Абсолютно прохідна книга, яка наповнена маячнею (я тільки по поверхні пройшовся, проблем там ще більше). Зацікавить може хіба що підлітка років 13-14, весь час була думка в голові, що на них вона і розрахована.
  •  
    Вигадані справжні спогади
    Не відпускай мене — історія дівчини, що згадує своє життя в школі-інтернаті працюючи опікункою для донорів. Кеті оповідає про всілякі події, інколи навіть інтимні, що трапилися з нею та її друзями; що мали на них сильний вплив в подальшому житті та які привели їх туди, куди привели. Але це не проста школа та й вони не звичайні діти, але про це ми дізнаємось трохи пізніше.

    Дивна річ: якось мимохідь, зовсім не помічаючи цього, але досить швидко, опиняєшся серед цих спогадів і відчуваєш, що це було насправді. Повільно по них пливеш, а вони лагідно обіймають тебе й укутують в м’яку ковдру. Навіть промайнула думка, що це може й не таємна книга, але що вона не потрапить до широкого розголосу. Неначе ти її випадково знайшов на пильній поличці, де її полишили багато років тому. Схожі почуття не полишають до самого фіналу.

    Та наче все добре, але одна думка також не дає спокою до кінця: “чому всі приймають їхню дійсність”? Відповіді автор не дає. Намагаюся виправдати, що історія якраз не про опір системі, але не можу заспокоїтися. Складно повірити, що взагалі нікого немає в їхньому світі, хто боровся б цією структурою. Начебто вчителі щось роблять, але вони лише намагаються покращити умови життя для дітлахів. В нашій реальності таке неможливо — відразу піднімуть шум в медіа.

    Ось це розуміння неможливості не дає поставити найвищий бал, але сама тема доволі цікава. Дуже рекомендую вже старенький фільм Острів 2005-го року, та нову мангу та/або аніме The Promised Neverland, якщо хочете чогось схожого. Можливо те, що історія не про боротьбу, якраз і виділяє її серед вищенаведених.
  •  
    Ніколи не відпускай мене...
    '...десь під сподом ми залишились саме 1 : охоплені страхом перед навколишнім світом , і -хоч би як самі себе за це не зневажали- неспроможні одне одного відпустити.'

    Кадзуо Ішігуро

    Кеті , Рут і Томмі - вихованці  закритого притулку Гейшлем. Їхнє життя - наперед визначена смуга, яку вони жодним чином не можуть змінити. Адже вони створені для того , щоб просто стати розхідним матеріалом. Але мрії не дають друзям зневіритися - покинуті і зраджені навколишнім світом , вони все одно прагнуть знайти своє місце. Вони люблять , помиляються й бояться - все це лише для того , щоб довести собі й світові - вони теж люди , які прагнуть щастя.

    Я не читала кращої антиутопії. Кращої фантастики. Кращої драми. Я не плакала в кінці, але коли я перегорнула останню сторінку, всередині ніби щось обірвалося - і це відчуття набагато гірше за звичайні сльози.

    Книга має виразний стиль. Ішігуро пише спокійно , без надміру , але робить це так чіпко , що стає не по собі.
    Він любить натяки. Ішігуро поступово підводить читача до шокуючої істини.

    'Не відпускай мене' - це насамперед історія про дружбу, якою ми звикли її бачити в реальності: болючу , подекуди нестерпну , але таку необхідну. Історія про вибір , якого немає. Про бажання й страхи , які наповнюють кожного з нас.

    Вражень море - і всі вони для мене нові: ніби це я прожила життя замість Кеті , замість  Рут і Томмі.

    Кожен рядок , кожне слово залишило відбиток у моєму серці - сильний і болючий доторк життя тих , хто ніколи не жив.
  •  
    Не відпускай мене
    Книга "Не відпускай мене" здобула серед читачів шалену популярність. Її читають, її люблять, її рекомендують як книгу, яку має прочитати кожен. Вона входить в усі можливі книжкові списки.
    І підходячи до її читання я здійснила найбільшу помилку - у мене були зависокі сподівання. Я була впевнена, що книга стане однією з улюблених.

    Головна героїня, тридцятирічна Кеті, працює помічницею донорів - людей, які народжені для того, щоб їх розібрали на шматочки, задля життя інших людей.
    І от сама книга це спогади головної героїні про те, що було. Про те як вона зі своїми найкращими друзями зростала у пансіоні. Їх вирощували як звичайних дітей, давали їм освіту, розвивали художні здібності. У них були перші закоханості, мрії на майбутнє. Але була одна вчителька, яка не могла дивитися на усю цю "ідилію", адже вона розуміла, що дітей вирощують на убій.
    І от Кеті, участь якої до сих пір її не наздогнала, згадує і переосмислює усе своє минуле.

    Мені не вистачило об`єму, щоб більше поринути в історію та більше проникнутися страшній долі персонажів.
    Я рада, що познайомилася нарешті з легендарною книгою, але мені сумно, що я не отримала чогось більш значимого для себе.
  •  
    Глибока книга
    Недаремно автор отримав Нобелівську премію з літератури та є лауреатом Букерівської премії. Книга за анотацією з елементами антиутопії та наукової фантастики, та, як на мене, це більше психологічний, філософський глибокий роман. Розмірений, повільний, вагомий, важливий, справжній, меланхолійний, сумний.
    Головна героїня, від імені якої іде розповідь-спогади, Кеті - вихованка такої ніби приватної школи-інтернату. Взаємодія з іншими дітьми і вчителями і аура таємниць- недомовок. На момент, коли дізнаєшся, що ці діти - клони, створені віддавати свої органи, ця атмосфера розповіді навіть не викликає обурення і здивування за долю цих людей. Ніби так і має бути, самих же клонів так і виховують- так має бути і це природно. Та Кеті, Рут і Томмі - особливі, вони, прийнявши це і змирившись, все ж шукають правди, шукають відповідей на усі питання.
    Тут дружба і кохання, не пристрасне, а спокійне. І багато роздумів, рефлексії, плину життя.
    А мова книги яка, так аж ллється. Певно цьому слід завдячувати перекладу Софії Андрухович.
    І хоча книга меланхолійна, сумна, мені вона водночас життєствердна. Як ото в чому зміст життя? У самому житті.
  •  
    Нобелевський лауреат
    Через назву я подумав, що це буде більш романтичний роман. Романтичні стосунки піддавались вивчанню, але це було не те, що я очікував. Натомість це антиутопічний науково-фантастичний роман, який слідував за історією Кеті та її друзів (зокрема Рут і Томмі), які виросли разом у школі на ім’я Хейлшем. Невдовзі читач виявляє, що школа ізольована від суспільства, і в їхньому житті було кілька дивних і незвичайних аспектів, наприклад, їхніх батьків вони ніколи не згадували. Зрозуміло, чому Ісігуро виграв нагороди, адже твір написано неймовірно добре. Роман розділений на три розділи, кожен з яких описує різні етапи їхнього життя. «Не відпускай мене» - це емоційна книга, яка досліджує дружбу та любов. Студенти згідно книги, здається, дивно сприймають свою долю, коли дізнаються правду. Цей роман справді змусив мене задуматися над ситуацією, ставлячи питання, чи етично страждати людям, якщо вони поставили інтереси інших вище своїх. Ще одне питання, яке було порушено, - чи слід повідомляти студентам, що з ними станеться, чи слід залишатись у блаженному стані невігластва. Крім того, з точки зору того, як групи людей були розділені та відокремлені від суспільства, страшно уявляти що роман певним чином не далеко відійшов від реальності.
  •  
    Не відпускай мене
    Кадзуо Ішігуро "Не відпускай мене" - щемка подорож дорогами пам'яті Кеті Г., дівчини-опікунки зі школи Гейлшема.
    Кеті розмотує клубок своїх спогадів, сягаючи дитинства, юності та зрілого віку, рефлексуючи на теми дружби та любові, аналізуючи свої та чужі вчинки, приємні та не дуже моменти.
    Кеті та її друзі особливі, але те, що з ними стається - це буденні людські переживання і, що головне, емоції, які вони переживають - справжні.
    Я не прочитала цю історію, я її прожила.
    Після книги залишається щемкий післясмак, перемішаний з ностальгією по людям і місцям, яких вже втратила, але які назавжди в моєму серці.
  •  
    Дуже сумна, але повчальна книга
    Книга з якою я провела кілька вечорів і яка залишиться в моєму серці на довго.
    Тема книги дуже складна і філософська.
    Перед нами відкриває свої двері школа у якій навчаються особливі діти, яких створили для особливої цілі, порятунку інших людей.
    Книга піднімає дуже важливі питання, а саме призначення кожної людини у цьому світі.
    І що важливо дехто хоче робити більше, корисні речі для світу але не може, а люди які мають таку можливість нею не користуються і сприймають своє життя як належне, а не як привілей.
    Сама книга дуже важка і з кожної сторінкою ти проникаєш у безодню відчаю і безвиході.
    Книга дуже цікава особливо своїм фіналом я навіть плакала, перша половина книги у порівнянні з другою була більш нудною, у другій частині події розвивались стрімко і динамічно.
    Також хочу відмітити прекрасне оформлення книги Видавництвом Старого Лева, ілюстрації неймовірні.
 
Характеристики Не відпускай мене
Автор
Кадзуо Ісігуро
Видавництво
Видавництво Старого Лева
Серія книг
Перекладна проза
Мова
Українська
Рік видання
2016
Перекладач
Софія Андрухович
Кількість сторінок
336
Ілюстрації
Кольорові
Формат
145x200 мм
Палітурка
Тверда
Папір
Офсетний
Тираж
2000
ISBN
978-617-679-295-6
Вага
450 гр.
Тип
Паперова
Література країн світу
Література Англії, Австралії та Нової Зеландії
Література за періодами
Сучасна література
 

Про автора Не відпускай мене