Є антиутопії - жах, а є антиутопії - біль. Так ось дана книжка - біль. Я побачила у ній купу сенсів особисто для себе, бо на підсвідомому рівні я пережила ті емоції, які переживала головна героїня. Це важко пояснити, оскільки я виросла у геть інших умовах, у іншому суспільстві. Однак питання, які ставила гг, мені дуже близькі й зрозумілі. Анотація до книги якась неправильна, і добре, що я колись давно її прочитала й забула. Коли в анотації пишуть про привілейовану школу-інтернат, то ми уявляємо щось дійсно привілейоване, для обраних, багатих, і що це справді школа. По факту ж Гейлшем дає мало знань своїм вихованцям, не готує їх до реального життя. Натомість учні багато часу проводять у класах з малювання, на футбольному полі. Вони читають книги й ведуть літературні дискусії, пишуть твори-роздуми, малюють картини, створюють своїми руками речі, якими можна прикрасити "галерею" - місце, куди відбирають найкращі зразки творчості цих дітей. Ці діти знають, що їх створили, аби вони у майбутньому стали донорами органів. Книга побудована у формі розповіді Кеті про роки життя у Гейлшемі та після нього. Читаючи, я дивувалася: чому доросла 30-річна жінка постійно прокручує в голові спогади раннього дитинства, юності? Хіба не простіше відпустити й забути, і жити далі? Виявилося, що ні. Бо в усіх них немає "далі". Учні покликані виконати свою місію і зникнути. І практично ніхто з них навіть не задумувався про це. Тим часом як деякі вихователі намагалися показати якість їхньої людяності за тих обставин, у яких учні росли. Чи є у них душа? Чим можна виміряти рівень їхньої приналежності до людей? Зрештою, наскільки вони люди? І чи мають вони право на звичайне людське - на професію, на сім'ю, на мрії?..

Не могла позбутися відчуття, що читаю книгу в жанрі young adult. Не вистачило деталей історії, щоб заглибитися у всесвіт книги і краще зрозуміти персонажів.

Але, спочатку нічого не було зрозуміло, але якось затягує і хотілося дочитати її до кінця