Недарма роман називають видатним твором української культури доби незалежності. Читаю перший роман від нашої української письменниці і вже трохи розумію її стилістику. Автор нереально круто і справжньо відтворила як добу воєнних, так і післявоєнних років, головну любовну лінію Дарини та Адріяна. Не скажу, що книга є легкою як для прочитання, так і сприйняття, але щось неймовірне у ній є. Вона по-справжньому така українська, адже читала її під час того, як над батьківським рідним селом лунали вибухи від окупантів. Тому книга буде завжди символічною для мене. Особливо запам'яталось інтерв'ю Дарини Гощинської та Владислави Матусевич. Дуже вміло, людяно і так болісно передано лінію їх справжньої жіночої дружби. Головна героїня переживає дуже багато моментів, але її головна мета - створення фільму, нарешті їй вдається. Також, дуже незвичайно, сильно, по-справжньому показаний головний герой. Неймовірно сподобалась частина про сни Адріяна. Особливо зараз, під час війни, книга є дуже актуальною, тому що багато моментів, особливо політичних, показують продажну, хворобливу, диктаторську росію. Буду й надалі, однозначно, знайомитись з Оксаною Забужко)

Перш ніж скласти хоча б якесь мінімальне уявлення, мені довелося неабияк інтелектуально потрудитися, щоб свідомо проаналізувати, виокремити суть, зрозуміти послання авторки, не перекручуючи сенсу. Я вчитуватись знову і знову у кожен окремий абзац. Так складно мені ще не давалась жодна книга. Чесно, я видихнула з полегшенням, коли дочитала і закрила. Але, мабуть, саме так почувався Ньютон, коли йому на голову впало яблуко. Це було відкриття. Моє особисте. Яке так чи інакше я здобула власними силами. Ця книга тримає в напрузі, ви не зможете відпочити і трішки подрімати під час читання. Це виклик. Або ти, або тебе. Довжелезні речення, які починаються на одній сторінці, а закінчуються на наступній; складні синтаксичні конструкції; авторські неологізми; сюжетні лінії, які постійно переплітаються; головні герої, яких поєднує минуле, теперішнє і майбутнє. Цієї книги я не можу не радити. Завітайте до музею покинутих секретів. Це must read для тих, хто любить виклики. Книга вас здивує, а ви здивуєте себе, коли зможете її осилити.

Є книги є змушують думати. «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко -одна з таких книг. На початку роману я думала про це яка це важка книга: її і читати, і розуміти важко. Одне речення може займати цілу сторінку. Поки його прочитаєш, вже забув про що йшлося. І мова у автора важка, слова не всі розумієш, хоч на знання української ніколи не скаржилась. А потім: затягло. Як в зибучі піски. І почав думати вже не проте скільки сторінок ще залишилось дочитати, і не проте, яке полегшення почуєш, коли перегорнеш останню сторінку, а про героїв книги, як їм вибратись з атракціону «сюрпризи долі», а потім думаєш «а як би я вчинив на їхньому місці». А водночас для тебе по іншому відкривається ціла епоха, через призму життя інших людей і так мало віриться, що то художній вимисел, бо все таке реальне. Ця книга може замінити підручник з історії. І навіть не в тому сенсі, що тут йде мова про повоєнні часи чи часи вже глибокого Радянського Союзу, а про нову історію України. Про історію вже незалежної країни. І є речі, які написані в 2009 році, про події, що відбувались ще раніше, але ж які вони актуальні сьогодні! Рік іде за роком, міняються кадри, а змін немає. Ця книга меседж! В ній багато політики, але ще більше повідомлення для людей! Люди, живіть, любіть, створюйте, і залишайтесь вірними собі, не продавайтесь ані за гроші, ані за владу! Бо якщо ви втратите, те що в вас в середині горить, буде лише пустота, яку практично не можливо заповнити.