Історія не для всіх. Важлива та важка тема - російськомовний переселенець з Донбасу оселяється в Києві і вивчає солов'їну. Але війна не проходить безслідно. Звідти і проблеми з головою - за головним героєм весь час ходить Кобиляча голова з казки. Місцями я не могла відірватися від книги, так було цікаво. А часом - не могла зрозуміти, що там взагалі відбувається і куди бігти. Найхимерніша книга, яку я читала. Ніби намагаєшся залізти в голову людини, що не сповна розуму, і розкласти все по полицях. Тому навіть не знаю - радити чи ні. Бо я і для себе не зрозуміла куди її відкласти - на поличку з улюбленим чи на смітник.

Так довго ця книга лежала у мене в кошику і таки я її придбала. І це той випадок, коли реклама виявилась абсолютно невиправданою для мене. При всій повазі до Володимира Рафєєнка, який майже в п'ятдесят років вивчив українську мову (і мушу визнати, бездоганно), мені ця книга не сподобалась зовсім. Начебто і цікава тема: переселенець з Донбасу в мільйонному Києві, українська мова, історична пам'ять. Та для мене особисто в книзі забагато хаотичного і фрагментарного. Книга невеличка, всього 190 сторінок. Проте я щоразу дуже часто плуталась в сюжеті: незрозуміло чи то спогади героя, чи реальність. Фантасмагоричні образи, які час від часу з'являлися в сюжеті, зовсім збивали мене з нього. І навіть, враховуючи тему переселення, для мене атмосфера видалась аж надто депресивною. Постійний акцент на упереджене ставлення до переселенців. Мабуть, це особиста тема автора, його біль і його переживання. Проте, було відчуття узагальнення цього. І я з цим не згодна. Чула досить багато схвальних відгуків на книгу. Подекуди навіть дике захоплення. Кажуть, що книга інтелектуальна, проте я б назвала її специфічною. Точно не для всіх. Я її не зрозуміла, на жаль. Хоч і дуже хотіла. Але ви читайте, бо кожному своє.

Відсутність цієї першої україномовної книги від Володимира Рафєєнка серед номінантів на отримання Шевченківської премії за минулий рік викликало жваве обговорення передусім в осередку інтелектуальної еліти. Можна по-різному ставитися до цього, але прочитати роман «Мондеґрін» точно варто, адже подібної спроби письменницького сеансу психоаналізу в українській літературі вам точно ще не доводилося зустрічати. Крайні в доробку письменника твори пов’язані з проживанням чи спробою бодай якось впоратися із тією складною екзистенційно-онтологічною ситуацією, кризою, яку породила сучасна війна на Сході України. Спостерігати за тим, як людина, котра народилася та повністю сформувалася в осередку, який виявився найбільш уразливим до гібридної війни, але знайшла в собі мужність та сили заявити про свою чітку громадянську та світоглядну позицію, стати переселенцем і почати все спочатку - важко та навіть болісно. Звичайно, повністю ототожнювати головного героя Габу Габінського з постаттю самого автора не можна, хоча відчутно, що в творі дуже багато автобіографічного, принаймні на рівні чуттєвому, емоційному та психологічному. Здавалося б, охоплений війною та деструктивною пропагандою регіон після переїзду до Києва більше не має завдавати героєві психологічної травми, але не у випадку з Габінським, бо його нове середовище не менш травматичне, адже в ньому «нікому не боліло формування спільного культурного простору». Як примирити в таких умовах уламки власної ментально-національно-світоглядно-культурної парадигми? Як безболісно інтегруватися в рідне, але нове оточення? Як пережити руйнування колишніх ідеалів, хай нав’язаних та штучних, та все ж тих, що мали вплив на становлення тебе як особистості? Як врешті російськомовній людині заговорити українською? Габа Габінський безпорадно борсається в цьому засиллі питань без відповідей, бо відповіді на них ніхто не підкаже, їх потрібно знайти самотужки, з власного прожитого досвіду. Реальність Габінського – суцільні мондеґріни («чужі», незрозумілі слова), адже на його свідомість впливає прагнення опанувати українську, він жонглює і бавиться лексемами, іронізує, насміхається, глузує і водночас страждає від накладання мовних кодів. Цікаво, що уособленням цього процесу є казковий персонаж – Кобиляча голова, що нагадує Габі про його національну та етнічну приналежність, яка почала поступово стиратися внаслідок асиміляції з «братнім» народом. Звичайно, нелінійність викладу сюжету, а також певна сумбурність думок Габи може дратувати читача, але ж чи може людина, котра переживає такий важкий психо-емоційний стан, мислити логічно та послідовно?! Варто також не забувати, що письменник писав цей роман передусім для себе, як спробу примиритися зі своєю реальністю, провести своєрідний психоаналіз, знайти відповіді на питання, які його хвилюють. Утім, його особиста та художньо трансформована історія дасть читачеві значно більше, ніж повністю вигаданий сюжет. Твір дуже потрібний нам, бо читати і розуміти, як болісно переживають процес «віднайдення» себе, чим вимушені жертвувати та розплачуватися за чітку громадянську позицію, яких зусиль вимагає цей процес та яку відповідальність накладає на плечі людини-переселенця - важко, але важливо, тому спасибі автору за цю привідкриту завісу до його свідомості.