Жах!!! Перше, що мене постійно цікавило, як таке можна придумати? Як таке можна писати? Що тоді відчуваєш? А друге... Я до останнього не вірила, що Енні зробить ту першу ампутацію. Ну не вкладалося в моїй голові, як можна так вчинити із людиною, яка тобі подобається, як так взагалі можна вчинити в людиною? Це ж не слово образливе, це ж навіть не ляпас, це ампутація-продумана, спланована дія. Якось мені вбивство було більше зрозуміле, ніж це. Знаєте, я чомусь боялася, що Пол її вибачить. Що він зламається. Що стане заручником відомого "стокгольмського синдрому". А мені хотілося помсти. Кінг так майстерно зумів передати усі нюанси перебування Пола в негостинному домі Енні, а де Кінг не зумів, моя уява постарася, що я просто була переповнена ненависті до тієї жінки-монстра. Вона стала втіленням зла, болю, кривди, страждання, неврівноваженості. Пол став мірилом терпіння і адекватної оцінки свого становища, яка лише раз дала збій і стала причиною смерті поліцейського. Надалі Пол усе прораховував на кілька кроків вперед. І саме тому зумів вистояти і вижити. І так, книга, яку він написав для Енні, стала найкращим його творінням. Та чи не занадто дорого за це довелося заплатити???

Справжнє жахіття від Стівена Кінга. У романі «Мізері» розповідається про відомого письменника Пола Шелдона, який після аварії опиняється «в гостях» у Енні Вілкс, його «найпалкішої шанувальниці». Точніше, вона витягає його скаліченого з автомобіля й привозить до себе до дому. Енні виявляється справжньою маньячкою, схибленою на романах Пола. Коли вона дізнається, що Пол закінчив писати серію романів про Мізері, вона утримує його під замком й примушує писати продовження. Отже, постійно постає питання: Чи ти зможеш, Поле? Чи зможеш пережити все це й лишитися живим? Стівен Кінг тримає нас у напрузі до самого кінця книги. Історія жахає своєю реалістичністю, тому що розповідає про справжніх монстрів на прикладі Енні Вілкс. Кінга не випадково називають Королем жахів, незважаючи на неприємну тематику твору, написано цікаво й захоплююче. Таке враження, що ти перебуваєш разом з Полом у замкненій кімнаті й намагаєшся побороти неадекватність й безумство Енні... й залишитись в живих. Не знаю чи буду я ще перечитувати цей роман, він надто моторошний, але екранізацію обов'язково хочу подивитись.

Уявіть, що ви письменник… Уявіть, що написали купу творів про дивну персонажиню, яку до кінця так зненавиділи, що вбили розчерком пера. І раділи, ох, як раділи. А потім уявіть, що у вас переламані ноги, і ви у владі божевільної тітки, яка всім серцем любить ту персонажиню, але ще не читала заключного томика. Вона навіть свиню на честь вигаданої жінки назвала. Мізері. Вам непереливки. Дуже. Ця книга лякає. Її реалістичність підтверджують купа сюжетів про мимовільних заручників психованих психопатів. (Чули про ту журналістку і субмарину? Жуть!) І, як на зло, написана вона так, що віриш-віриш. В ній немає романтизму "Колекціонера", часом вона понад міру натуралістична (бє, Стіве, це було справжнє бє), але таке могло статись. А, може десь і сталось. В якийсь момент починаєш думати, цей жах зійде з книжкових і прийде за тобою. Словом, мені якось трохи страшно тепер йти безлюдними вулицями. Цих психопатів он же скільки розвелось. Одне заспокоює. Я ж не якийсь там відомий письменник. І не писала ніколи про якусь там Мізері.