Очень интересная книга. Автор не просто делится с читателями своим опытом путешествий, но и показывает облик странников через искусство и философию. Именно из этой книги я узнала о художнике Эдварде Хоппере, и его любви изображать в своих работах придорожные кафе и гостиничные номера. А ведь именно эти объекты чаще всего у нас ассоциируются с путешествиями. Кроме конечно аэропортов, вокзалов и заправочных станций. Автор книги Ален де Боттон и сам любит проводить время в аэропорту Хитроу, наблюдая за пассажирами, летящими самолетами, провожающими и встречающими их людьми. Думаю, что все привыкли читать книги о сумасшедших путешествиях, автостопных приключениях, кругосветке, а вот о путешествии с точки зрения философии, книг мне раньше не попадалось. Автор делится с читателями личным, например историей о том, как он и его дама поехали отдыхать на экзотический остров. И у него великолепно получается переплетать личный опыт путешествий с философскими размышлениями Гюстава Флобера, или историями в картинах Хоппера. Из такого сплетения мыслей, историй, имен и событий поучилась очень легкая книга. Казалось бы философия должна бы немного навивать на меня скуку, но Ален де Боттон так удачно собирает слова в предложения, что книга тебя захватывает целиком. Как оказалось можно путешествовать даже в пределах одной комнаты! Что и доказал на своем примере Ксавье де Местр, который описал такой вид путешествий, предпринятый им однажды по своей комнате. Книга мне очень понравилась. С такого ракурса на путешествия я точно никогда прежде не смотрела. Повторюсь, книга захватывает тебя целиком и погружает в мир дорог, аэропортов, гостиничных номеров, придорожных кафе и экзотических островов.

Протягом всієї історії людству не сидиться на місці. Ми прагнемо пізнавати нові й незвідані місця. Чому ж ми подорожуємо? Хтось хоче відволіктись від роботи, дехто прагне нових вражень і знайомств. А декому здається, що подорож змінить їх життя чи допоможе знайти себе. В «Мистецтві подорожі» Ален де Боттон спробує дати відповіді на безліч питань, пов’язаних з подорожами, і багато чого пояснити. Ален де Боттон – британський філософ, романіст, телеведучий. Він народився в Швейцарії, але ще в дитинстві переїхав з сім’єю до Англії. Вивчав історію та філософію в Лондоні, але відмовився від наукової кар’єри і присвятив життя творчості. Дебютний роман Боттона «Спроби у коханні» вийшов у 1993 році, але популярність він здобув в 1997 завдяки його книзі «Як Пруст може змінити ваше життя», котру він позиціонує як «не-роман». В своїх творах Боттон охоплює широке коло філософських тем, поєднуючи їх з повсякденним життям. На сьогодні Ален де Боттон є власником телекомпанії, яка займається виробництвом документальних фільмів, заснованих на його працях, має кілька соціальних проектів, веде популярну телепередачу. Шарль Бодлер, Александр фон Гумбольдт, Вінсент ван Гог – в такій компанії Ален де Боттон пропонує нам подорожувати не лише в просторі, а й в часі. Подорожувати літаком, потягом, наодинці чи в приємній компанії. Очікувати від подорожі чогось неймовірного й надзвичайного. Та чи завжди здійснюються наші сподівання? Так склалося, що я, читаючи «Мистецтво подорожі», готувалася до відвідин нового для мене міста. І перебуваючи під враженням від книги, до поїздки я не готувалася зовсім, не планувала нічого, не сподівалась на щось неймовірне. Просто хотілося гуляти незнайомими вулицями, пройтися пустим пляжем, забути про буденні справи. І ця книга не давала мені спокою всю подорож – в потязі я згадувала те, як автор говорить про одинокі заправки чи про будинки, які ми бачимо з вікна потяга, чи про людей, котрі самотньо сидять за столиком в придорожніх кафе. По кількох годинах замріяності в потягу ми можемо відчути повернення до самих себе, тобто перенестися безпосередньо до почуттів та думок, що мають для нас значення. Не обов’язково вдома можемо знайти справжніх себе. Меблі переконують нас, що ми не можемо змінитися, адже не можуть вони, домашня обстановка прив’язує нас до особи, якою ми є у повсякденному житті, але якою, утім, ми можемо насправді й не бути. Прибувши на вокзал, я згадала, як автор мріяв про подорож на острів, про бунгало і тишу, а перше, що він побачив – брудний і галасливий порт, який зіпсував всі очікування. Ну справді – перше, що ми бачимо, прибуваючи до місця призначення – вокзал, аеропорт – не завжди справляє приємне враження. Не завжди наші очікування співпадають з реальністю. То чи варто заздалегідь на щось сподіватись? Можливо треба просто віддатись моменту і лише тоді ви отримаєте справжню насолоду від навколишнього оточення. Цікаве питання – як подорожі змінюють нас? Адже ми часто зараз можемо почути, як хтось, здійснивши подорож до екзотичної країни, став іншою людиною. Але тут є такий момент – куди б ви не їхали, ви все одно берете з собою себе. І від себе нікуди не подінетесь. Тож не завжди варто шукати в подорожі філософію, просто насолоджуйтесь. В багатьох з нас є свої маленькі подорожні ритуали. Наприклад, я намагаюся в будь-якій подорожі деякий час побути наодинці – помріяти, інколи щось згадати, обдумати. Бути самотнім серед людей – не завжди сумно. Інколи це саме те, що нам треба. А інколи ми й самі не знаємо, чого ми хочемо. Якщо ми бачимо поезію на автозаправній станції та в мотелі, якщо нас вабить аеропорт чи вагон потяга, можливо, це через те, що, попри усі їхні недоліки та незручності, попри їхні крикливі кольори й різке світло, ми несвідомо відчуваємо, що ці місцини пропонують нам обстановку, яка є альтернативою нав’язаним нормам та правилам.