Прочитала книгу «запоєм», при тому, що тематику вона піднімає нелегку. Роман побудовано навколо судового розгляду: жінку звинувачують у тому, що вона організувала диверсію у кисневій камері – «субмарині», яку використовували для альтернативного лікування. Основна версія слідства – вона влаштувала підпал, щоб позбутись сина – хлопчика з аутичними розладами. Як ведеться сім’ям, що виховують дітей з аутизмом є однією із ключових «соціальних» тем, які авторка розкриває, користуючись детективною фабулою. Насправді все значно гірше – головні герої не сім’ї, а мами, що присвячують більшість свого часу турботі про дітей, нездатних бути самостійними як їх однолітки. Інша тема – це переживання іммігрантських родин, людей, що рвуть із звичним, хай навіть не самим благополучним укладом, і переживають необхідність налагоджувати своє життя з руїн, на чужій і не завжди дружній чи хоча б приязній землі. Блискучим роман робить психологізм і майстерність, з якою авторка препарує проблеми, бачить їх складові – сором, біль, гнів, відчуження; бачить і що ще важливіше – показує читачеві їх механізми, пояснює, як ці обставини впливають на людину, змушену у них існувати. Це в книзі зроблено дуже, дуже сильно і пронизливо. Підняті проблеми не абстрактні: у них є імена, переживання, помилки, особисті історії. Так, ці історії з одного боку дуже персоналізовані, а з іншого – «всі нещасливі сім’ї нещасливі однаково» – тут ця цитата навіть доречніша, ніж в оригіналі. Не можу не відзначити композицію роману: Енджі Кім чергує драматичні складові і емоційні моменти із розповідями про судових баталіях – блискучі (в стилі Перрі Мейсона) допити і пошук істини не лише захоплюють, а і дають передихнути від болючих моментів і переживати справді цікавий детектив. Ще одна композиційна особливість – історія переказана від першої особи різних причетних до справи людей, в результаті виникає такий мозаїчний підхід, коли пазл складається завдяки окремим деталям у різних оповідях. Розгортання детективної складової йде по наростаючій, клубок розкручується, постійно утримуючи інтерес. Книгу, попри важку тему і грубенький том, я буквально ковтнула за два дні. До речі, про сам том – дуже якісна поліграфія, на ціну явно вплинуло друкарське виконання, але воно того варте, тримати в руках – одне задоволення. Загальний висновок: блискуче. Емоційно затратний, соціально ангажований, при цьому психологічно філігранний і віртуозно закручений детектив. Один із кращих, прочитаних останнім часом.

Міракл-Крік - це маленьке провінційне містечко в глибинці Америки. І одного дня його сколихує трагедія - вибухає камера для кисневої терапії, в результаті - гине 6-річний хлопчик з аутизмом Генрі та мати 5 дітей Кітті. Вже це видається жахливою несправедливістю, але пізніше виявляється, що це був зумисний підпал, більше того, всі підозри вказують на Елізабет, матір Генрі. Схоже, що вона просто хотіла позбутись свого проблемного сина. Ми потрапляємо в історію у розпал судового процесу. Всі докази вказують на Елізабет і, скоріше за все, на неї чекає смертна кара. Але чим далі просувається судовий процес, тим більше приходить розуміння, що не все так просто і кожному учаснику тих подій є, що приховувати і про що мовчати. Ця книжка реально не відпускає до останньої сторінки. Авторка так вміло перемикає фокус, що одної миті ти підозрюєш кожного, а іншої - нікого. Стосовно головної героїні Елізабет, то у мене ставлення швидше негативне. Це така собі матуся, яка з маніакальною впертістю намагається зробити з свого сина “нормальну” дитину. Ну і ложка дьогтю в бочці меду. Авторка не сильно заморочувалась у медичній термінології або її не осилила. ДЦП не може розвинутись з нуля у віці 5 років. І аутизм не лікується дієтами. А загалом книжку рекомендую для тих, хто любить напружені психологічні детективи. Ну і видання від Рідної мови просто цукерочка, давно не тримала в руках настільки якісно зроблену річ. Хоча суперка мені і не подобається.

Енджі Кім написала чудову книгу, гарну як детектив та дуже гарну як соціальний роман. Тут багато шарів: вибух камери гіпербаричної оксигенації (у якій дихають чистим киснем) через підпал та розслідування цієї справи; проблеми мігрантів та міжрасових шлюбів, проблеми дорослішання, буденне життя батьків дітей із розладами аутичного спектру та іншими хворобами, які назавжди сковують їх разом, довіку. Енджі Кім багато пише про те, про що взагалі не говорять: як це, замислюватися, яким було б твоє життя без неповносправної дитини, що було б, якби вона раптом померла — думки, за які соромно навіть перед собою, навіть у власній голові. Бо яка ж ти мати, якщо навіть на секунду припускаєш таке? Енджі Кім розповідає, як це, кинути своє звичне життя та переїхати до країни, де чуже геть усе, від їжі та звичаїв до мови та ставлення до життя; де тебе не розуміють та глузують з тебе; де доводиться працювати з 6 ранку до півночі. А ще Енджі Кім дуже повільно, докладно та майстерно розгортає історію одного нещасного випадку та низки подій, що до нього призвели. І це така дуже сумна історія, де співчуваєш буквально кожному з учасників подій. І не можу не відмітити, як гарно видавництво «Рідна мова» зробило цю книгу: приємна обкладинка (та, що під супер-) та гарний, великий шрифт. Читати було суцільне задоволення.