Книга Ми помрем не в Парижі

Немає сенсу описувати те, що нам не під силу…Те, що опису не підлягає, уникає його, не входить у цей формат. Поезію цієї жінки справді важко назвати «форматною», тож рецензію у буквальному сенсі цього слова створити буде практично неможливо…

Натомість, щоб поділитися своїми думками (після читання їх - вир, нестримних і мінливих, а часом - таємних і лукавих), наведу тут декілька абзаців свого ще студентського есею про Наталку Білоцерківець. Свідомо не вигадую тут нічого нового, адже перше враження, як-то кажуть, завжди правдиве…

"…Досі ловлю себе на думці, чи дізналась би про цю українську Ахматову (хто не вірить, зверніть увагу на гордий профіль і зачіску), якби не побачила збірку її віршів на одній поличці з Малковичем, Костенко, Ірванцем. Це дійсно є проблемою - цінової і рекламної політики видавництв і мас-медіа (чи, можливо, наших власних стереотипів і упереджень?...) - хоча й зовсім не пов’язаною з мистецтвом. Тож не хотілось би на ній зупинятись, тому що поезія Білоцерківець, на мою думку, стоїть вище нашого знання-незнання про неї і абсолютно не має потребу у фанатах і прихильниках. Вона просто є - у свої величі й довершеності…"

"…Багато хто називав її дитиною епохи, проте ті течії, що у її творчості цілком логічно могли б бути домінантними - відгуки шістдесятництва, неонародники і т. д. - здавалось, не зачепили її лірику занадто. Чи була дисиденткою у своїх творіннях? Певно, що ні. Принаймні не знаходжу у її поезії нічого дисидентського (читай: революційного), що було таким характерним для українських поетів доби «постшістдесятництва» - світ лірики глибокий, задумливий, рефлексивний, без лозунгів і гарячих промов. Де тут місце суєті і хаосу? Гіперболам та метафорам, антитезам і епітетам так добре у всесвіті, що його витворила поетеса, що не потребують впливу мирського, скороминущого…"

"…Особисто для мене несподіваним і відверто сміливим став національний мотив у її творчості - нетрадиційний, нешевченківський, а, так би мовити, власний білоцерківський мотив у специфічному баченні («Сонна уся - батьківщина без честі й пуття…»). У цьому вона, безперечно, випереджала свій час, бачачи трагедію України не лише в політичній площині (як більшість сучасників), а набагато глибше - у площині соціальній, народній, де кожен індивідуум відчув на собі наслідки непростої долі своєї батьківщини (як Поет)…"

"…Наталка (так, саме Наталка - молода, натхненна, у поезії завжди до кінця незбагнена, а загалом - незбагненна дівчина, хоча зараз пані Білоцерківець вже за шістдесят) - поет «над поколіннями» (тут: за аналогією з цветаєвським). Найкращим доказом того є вивищення її поезії над часом – над бурхливими подіями світу мистецтва, політики, усього земного – вона піднімається, оглядаючи все звисока і водночас проникає до глибин людської душі, щоб і там стати свідком всього суттєвого, по-справжньому важливого…"

Раджу всім, хто вважає Ліну Дмитрівну Костенко - вершиною української жіночої лірики, та чи не поезії взагалі - придбати цю збірку. Тим більше її варто придбати тим, хто сумнівається в тому, що після Костенко хорошої поезії вже не було, а пішов якийсь суцільний верлібровий авангард.
Наталка Білоцерківець вважається поеткою покоління українських 80-тників.
Вона пише з лише їй притаманною легкістю філігранну високу лірику. Слово "коханці" - в неї пронизливе і піднесене до рівня майже святості. "Вино" та "алкоголь" в її поезії - має прямий зв,язок із європейськими поетичними традиціями, та взагалі зі світовою класикою, це така висока метафора, якогось надпобутового досвіду чогось "вишнього", що ніякого зв,язку немає з хімічними градусами.
Але, звичайно не всі її вірші лише про кохання й вино. Є й масштабні гостросоціальні сюжети пов,язані з українською ідентичністю та національною пам,яттю.
В післямові до книжки інша відома поетка покоління, колегиня Білоцерківець Людмила Таран пише, що: "поезія Білоцерківець не так перенасичена метафорами, як контекстна." І це дуже точне визначення.

Звичайно, вперше почув про Наталку Білоцерківець, коли слухав “Мертвих півнів”. Не знаю, наскільки коректно про таке писати, але, звичайно, це дуже гарний вірш. І, само собою зрозуміло, що в поетки є безліч інших заслуг перед людством (по моєму, це не є занадто пафосне твердження - дійсно великий поет).
Саме завдяки Малковичу з його прекрасною серією “Українська поетична антологія” відкрив для себе Білоцерківець в повноті. Зараз перечитую вже вдруге - адже добра поезія для того і існує, щоб до неї повертатися. а те що це, власне і є поезія… - мені здається, починаєш розуміти якраз з другого разу.
Десь колись була думка, що поезію пишуть до тридцяти. Для себе - мені здається, що поезію починають читати після тридцяти. І відкривати для себе такі імена. Геніальні власне. Білоцерківець не є, як мені здається на слуху аж так активно, але вона зачаровує. І, на мій профанський погляд, вона є власне майстром в академічному значенні цього слова. Глибоке знання світового письменства, літератури, пропускання через призму особистого і національного і на сплаві виходить саме ці згустки метафор, які десь не зовсім ловляться, але залишається глибокий післясмак і бажання походити, подумати, осмислити. Саме за це ми ж і любимо поезію. Саме тому - ця книжка є в моїй приватній книгозбірні.