Все пишут на украинском, а я выделюсь. Честно признаюсь, думала о маленькой рецензии ещё во время чтения. Как же охарактеризовать её? Как описать? Пересказать? А если бы задали прочесть в школьные годы, что ответить учителю? А какой вопрос был? - Кстати, какой Ваш нумер? - А это у нас R-23, читать любит, размышлять излишне, но налоги платит, оставим. Такой момент, когда много мыслей, и все они как ветви сухого дуба, крепкие, но отдалённые от друг друга. Мне очень нравятся антиутопии за осознание, понимание. Но Замятин просто взял и круто выбил почву из под ног. Прежде всего, из-за того, что убрал во мне тот факт, что здравый разум это здорово. «Слушай сердцем, прежде всего, это единственное живое, интуитивное, естественное, что у тебя есть. – сказал он мне... А остальное за тебя сделает Государство. Слово это сопоставь понятию «Общество».» Стоит ли читать? Если есть желание брать на себя ношу о знании, что «мы» не имеем свобод из-за Государства, то да, конечно. Если нет желания, то лучше продолжить листать новостную ленту, любить и улыбаться. Работать, ну и знаете, надеяться на пенсию. А книга, о любви, собственно. Да.

Роман-антиутопія, написаний аж у 1920 році. Замятін писав "Ми", коли вже було зрозуміло, що владу надалі матимуть більшовики. І вони зовсім не оцінили роман. Адже в ньому описується прототип тоталітарної держави, де людина є гвинтиком системи, опозиція знищується, а влада контролює навіть кількість сексу в житті людини. Тому в СРСР "Ми" вперше опублікували аж у 1988му, тоді як Чехословаччина, США і Франція зачитувались із 20х років. Вважається, що Замятін дуже вплинув на інших антиутопістів і утопістів, хоча і не всі з них це визнавали. Оруел - так, Хакслі ж казав, що знати не знав про "Ми". Але є прийоми, які після Замятіна почали з'являтись у подібних творах: штучна мова для інтересів держави (у Замятін це відмова від слів "сім'я", "натхнення" і т.д), номери замість імен, тотальний контроль над особистим життям, інтернати і вилучення дітей у мам, боротьба з фантазією і свободою слова і т.д. Тому "Ми" - сильна штука, якщо зважати коли і в якій країні писалась. Але поза контекстом, тобто текст сам по собі мені не сподобався. Стиль "Ми" для мене надто хаотичний: нагадує мікс постмодерніма (якого у 20х, ясне діло, не могло бути) з футуризмом і потоком свідомості. Я місцями просто плавала в тих обірваних фразах. Але це справа смаку. Тому усім радила би перед Замятіним читати про те, що це за текст і як він вписався в історію. Адже окремо від цього він уже не такий революційний, як був 100 років тому.

Сьогодні на дворі 2020 рік, а книга Євгенія Замятіна вийшла друком у світ в далекому 1920-му. Тобто між сьогоднішнім читачем і автором роману - проміжок у 100 років. Але попри такий серйозний ювілей, вказаний проміжок часу не можна назвати прірвою, оскільки подані автором ідеї та внутрішні конфлікти героїв актуальні і в наш час. Прочитавши вказану книгу я одразу зрозумів, що в рейтингах антиутопій вона займає перші сходинки не просто так. Глибина внутрішніх конфліктів героїв роману доповнюється неперевершеною атмосферою світу, в якому вони живуть - світу, в якому втілена концепція математичної технократії, де такі поняття як совість, емоції, бажання, інстинкт, мрії заміняють математичні формули, практична доцільність і холодний розрахунок. "Ми всі щасливі, а всіх нещасних ми зробимо щасливими примусово, навчимо їх бути щасливими" - основний девіз суспільства, в якому живуть головні персонажі твору. Аналогії такому підходу не важко знайти і в сьогоденні... Блискуча манера письма автора, безперервний розвиток подій, численні внутрішні трансформації головного героя, стиль дискретного викладу інформації від першої особи - все це тримає читача в напрузі до останньої сторінки, за рахунок чого книга читається напрочуд швидко і змушує співпереживати основним дійовим особам. Однозначний №1 в списку антиутопій! Рекомендую!