Книга Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор

Книга Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор

Формат
Мова книги
Видавництво
Рік видання
Категорія

Цей проект виник як результат візуального дослідження з використанням постфотографічних практик, присвяченого сучасним побутовим проявам історичних травм ХХ сторіччя, а також репрезентативним можливостям фотографії як медіума у представленні травматичних подій.

Щоразу, коли я з будь-якої причини викидаю їжу, відчуваю за це сором. Ніяких логічних підстав у цього відчуття немає — я цілком можу собі дозволити не з’їдати те, чого не хочу їсти, і цим не можна комусь допомогти або когось врятувати. Це просто залишки їжі на тарілці — та мені все одно соромно.

Це відчуття укорінене не в логіці, а, скоріше, в моїй постпам’яті (за терміном Маріанни Гірш): в дитинстві бабуся розповідала мені різні історії зі свого життя, і серед іншого траплялися теж спогади про Голодомор. І цей сором за викинуту їжу походить якраз звідти, з історій про те, як моя родина пережила цей голод.

Щоб якось це проілюструвати і розібратися в цьому відчутті, протягом двох місяців ми документували сліди всієї їжі, яку викидали. Потім з цієї документації зробили колажі з фрагментами знайдених світлин, на яких присутні елементи пейзажу.

Чому пейзаж? Бо, на відміну від слідів, що їх залишив голод в нашій (як і багатьох інших українців — нащадків тих, хто пережив Голодомор) постпам’яті, слідів у фізичному просторі не залишилось — на відміну від переважної більшості інших колективних травм, які далі існують у ландшафті як місця пам’яті.

Продавець товару
Код товару
1221321
Опис книги

Цей проект виник як результат візуального дослідження з використанням постфотографічних практик, присвяченого сучасним побутовим проявам історичних травм ХХ сторіччя, а також репрезентативним можливостям фотографії як медіума у представленні травматичних подій.

Щоразу, коли я з будь-якої причини викидаю їжу, відчуваю за це сором. Ніяких логічних підстав у цього відчуття немає — я цілком можу собі дозволити не з’їдати те, чого не хочу їсти, і цим не можна комусь допомогти або когось врятувати. Це просто залишки їжі на тарілці — та мені все одно соромно.

Це відчуття укорінене не в логіці, а, скоріше, в моїй постпам’яті (за терміном Маріанни Гірш): в дитинстві бабуся розповідала мені різні історії зі свого життя, і серед іншого траплялися теж спогади про Голодомор. І цей сором за викинуту їжу походить якраз звідти, з історій про те, як моя родина пережила цей голод.

Щоб якось це проілюструвати і розібратися в цьому відчутті, протягом двох місяців ми документували сліди всієї їжі, яку викидали. Потім з цієї документації зробили колажі з фрагментами знайдених світлин, на яких присутні елементи пейзажу.

Чому пейзаж? Бо, на відміну від слідів, що їх залишив голод в нашій (як і багатьох інших українців — нащадків тих, хто пережив Голодомор) постпам’яті, слідів у фізичному просторі не залишилось — на відміну від переважної більшості інших колективних травм, які далі існують у ландшафті як місця пам’яті.

Відгуки
Виникли запитання? 0-800-335-425
251 грн
375 грн
- 34%
Немає в наявності
Паперова книга