Роман-фантасмагорія. Спочатку було важко вловити нитку сюжету. Щоразу, повертаючись до анотації на обкладинці книги, я пробувала пов’язати все воєдино і поставити у центр подій Лютецію. Потім махнула на те рукою та поринула у розслаблене читання. Головний герой – поки що письменник-любитель, що пише у шухляду та деколи підробляє написанням мемуарів, статей, береться за сумнівні авантюри, живе у Винниках, звідти він час від часу вирушає до Львова, де має колоритних знайомих – здебільшого дівчат. Малі заробітки все ж дозволяють йому вести богемний спосіб життя, не прив’язуватися до державної служби і мати купу вільного часу. Якось, віднайшовши на горищі генеральської вілли (у якій колись проживали заможні поляки) рукописи Івана Вагилевича, він з подивом знаходить спільну «знайому» - таку собі Лютецію, яка мандрує у снах та в часі, і тепер живе десь поряд. В романі містика гармонійно поєднується із реальністю – дитинство головного героя, родинні стосунки, здибанки, гулянки … а чого коштує історія зі стрийком Зеньом, який полюбляв на дурничку погуляти на чужих весіллях! Розчулила розповідь про батька, якого головний герой забрав до себе та доглядав, пригадуючи моменти дитинства. А якось стрийко Зеньо спробував одружити племінника (вдавшись до спеціальної картотеки пана Бадзьо, який займався тим, що зводив майбутніх наречених). Перша спроба не дала результату, зате друга… «У неділю зранку того дня, коли ми мали рушити на оглядини, приїхав Ізьо на «Волзі». Така почесна місія не могла обійтися без нього, стрийко спеціально викликав його до Львова. Ще не убачивши панни, Ізьо потирав руки й радісно повідомляв, що я зробив дуже вдалий вибір. /…/ Я теж почув сварку. /…/ - Вон! – кричав пан директор. – Ілі я пазваню, куда слєдуєт! - Какой ужас! – сплескувала руками тітка. – Мнє плоха! - Ніколи! Ніколи! – кричав стрийко. – Ніколи Шевченко не був антисемітом! - Да ви самі антсєміти! – гримав директор. - Це я атисеміт?-обурювався Ізьо і зробив у запалі сварки непробачну помилку: - Та я жид з діда-прадіда! - Што? Жид? – директор уже не тямився з люті і впав в істерику: - Вон! Нємєдлєнно вон! Я цьомкнув Беллу й сказав: - Ну, Белло, чао. - Мене Беллою тільки вдома називають. А так я Лєна». Уявна мандрівка дорогами дитинства, де минуле поставало в яскравих образах сусідів, а також – в кумедних витівках: «Ми жерли зелені ябка, зелений агрест, зелені сливки,грушки,абрикоси,виноград і не мали срачки…. Ми пили щойно здоєне молоко просто з відра, поверх піни часом плавали стеблинки сіна чи соломи, але ми не це увагу не звертали. Нам робили гоголі-моголі з сирих яєць. Часом ми пили сирі яйка просто з-під курки. Ніхто не чув про сальмонелу. Ми не мили рук, погладивши кицьку чи песика. Ми не мили писків, коли нас котики й песики облизували. Ми цілувалися з телятком і козенятком. Виціловували курчат, каченят і гусенят. Ми любили спати в садку на розкладачках разом з котами. І комарі нам не докучали. Ми вибігали взимку роздягнені на мороз і качалися в снігу. Хотілося застудитися, лежати в теплій хаті і не ходити до школи. З цією світлою метою ми вдихали морозяне повітря на повні груди і їли сніг…. Сніг нас не брав. Поверталися ми з саней і нартів мокрі, як хлющ, часом з зашпорами в пальцях. Ми всі страшенно любили хворіти на застуду, але це щастя траплялося рідко…» - і ще багато такого, про що багато хто із нас пам’ятає (або ще буде пам’ятати). Мене від першої ж сторінки захопила мова, яка переливалася від пригоди до пригоди і не дозволяла відкласти книгу до закінчення чергового розділу. А які діалоги! Враження, що я потрапила в сюжет і живу всередині історії.

Ще одна книжка, яку я прочитав нещодавно. З серії «Фоліо» - «Винничук» (ще в таких чорних обкладинках). Письменник, який писав за радянських часів в шухляду, зараз так нівроку – кожен рік по роману, плюс видають невидане. Тут знову Винничук, але якийсь трішки не такий. Роман більш меланхолійний, оповідь задумлива. На обкладинці пишуть, що автор, подібно до Данте – зупиняється на півдорозі, щоб оглянути своє життя. Видно, що воно таки було веселим з масою цікавих випадків. Всяке траплялося у житті. І любовні пригоди і правдиві авантури. Як то кажуть – є що згадати. Але, звичайно ж -із купою втрат і розчарувань. І так ось, герой цієї історії – також трохи підробляв – писав за підстаркуватого генерала його «героїчні спогади». І в його (генерала) домі, на стриху знайшов давні щоденники… І паралельно з героєм нашого часу, розвертається історія і поета 19 століття Вагилевича. Відомого дон Жуана тих часів. Його любовні походеньки, перелік коханок обговорює весь Львів. Так ось – а ті таємничі щоденники, то власне і є записки Вагилевича. І дивним чином, і нашому сучаснику, і Вагилевичу сняться дуже схожі сни. Про таємничу Лютецію…

Роман "Лютеція" українського письменника Юрія Винничука. Це моє друге знайомство з цим письменником. Перше було "Цензор снів", який мені дуже сподобався. "Лютеція" теж непоганий роман, але зачепив мене трохи менше. Цікава манера письма, тонкий гумор, львівські діалектні розмовні слівця, містика, детектив, романтичні стосунки, еротика - це якщо коротко про твір. Хоч твір про пошук таємничої дівчини зі снів на ім'я Лютеція. Але ця сюжетна лінія не є головною. Вона наче залишилася десь на задвірках. Їй автор приділив увагу в кінці твору. Основними у цьому романі є спогади автора, хоча не зовсім зрозуміло чи це справжні реальні спогади чи просто фантазія. Вони досить цікаві та гумористичні, місцями з певним сумом, але мало стосуються головної теми роману. Спогади про дитинство, якого сучасні діти не мають, молодість, юність, спроби знайти наречену. Також автор вмістив у свій роман розповідь про поета, громадського діяча, етнографа Івана Вагилевича. Історія його любовних походеньок, інтимне листування, щоденник, в якому він описує свої сни. Ці сни дуже схожі зі снами автора, де з'являється дівчина Лютеція.