Найперше, що вразило, це те, що це справжня історія роду автора, навіть із намальованим на форзаці родоводом. Персонажі, на вдивовижу, вийшли зовсім не ідеалізованими, а цілком правдивими. Олег Коцарев спромігся доволі просто та з іронією (де-не-де) розповісти про доволі важкі події минулого століття. В одному з розділів він навіть розмістив записи зі щоденника своєї бабусі. Супер книжка! Варта прочитання.

Книга, яка показує, що можна написати українську родинну сагу легко і невимушено, всього лише на 232-х сторінках, а не тягнути читача разом з тією родиною крізь горнило історії, напруживши всі письменницькі жили і використавши якнайбільше паперу. Книга-колаж з сімейних спогадів, історій та міфів, де яблучне варення, пластмасові кури, старий годинник, забуте піаніно є такими ж рівноцінними персонажами, як і люди. Книга, сторінки якої здаються витягнутими із старого кошика разом з сімейними фото, і якщо їх оцифрувати, то потім за хештегами на початку кожної частини можна створити зовсім інший роман. Але з паперовим варіантом трошки складніше це робити. (Тут згадуються експерименти з текстом і читачем Мілорада Павича.) Історія Устименків, Глов, Крамаренків та Коцаревих, розказана без зайвого пафосного патріотизму, яка показує, що всі жахіття історії ми проживали і проживаємо просто по-людськи. Зацитую: "Хотілось "хоч гірше, та інше", мабуть. Але вдалася тільки перша частина прислів'я". А ще прекрасно, що це історія Полтавщини-Київщини-Харківщини, яких так мало в наших книгах, бо ми зазвичай вважаємо, що цікавіше було на шоколадно-мармулядних територіях Західної України. І Олег Коцарев просто надзвичайно пише, що хочеться розібрати цей текст на цитати і перечитувати час від часу ці перлини: "...старе добре мародерство як прототип громадянського суспільства".

Привиди ваших померлих родичів їдять яблучне варення? А діти граються військом пластмасових курей? Ні? То, може, ви хоч раз грали на дореволюційному фортепіано не вдома чи в занехаяному Палаці культури, а на справдешньому вокзалі просто неба? – з першого погляду може здатися: питання настільки параноїдально-абсурдні, що можуть існувати лише в «ледь не гамлетівських» монологах незнайомої старенької бабусі, що день у день підсідає саме до тебе у метро чи в автобусі і починає розповідати про барокові крученики своєї нелегкої долі: дівоцтво в червоних кісниках, ранній шлюб «до чоловіка – із ляльками», зрадлива ключниця, щось схоже на власний бізнес, особливості випікання святочної паски (P.s. щоб була схожа на рум’яну хлібину, а не на циліндричну бутафорію), цигарки чоловіка, пам’ятник Леніна і т.д., – із родинного гнізда її історій тобі на плечі звалюється, як важелезна цеглина, ціла купа жовтодзьобих птахів, кумедних, але й по-дитячому кусючих, що в унісон цвірінькають на вухо, кожен розповідаючи власну версію подій. А ти вже, як неуважний учень-нехлюй в гуртку корабельного моделювання, маєш склеїти з цих уламків щось пристойне в своїй цілісності і сподіватися на те, що це ще може поплисти. І цей сюрреалістичний канделябр таки пливе, лише тоді починаєш розуміти, як сильно раділа Мері Шеллі, створюючи свого літературного вихованця. Роман Олега Коцарева «Люди в гніздах» – це бабуся, яка, чекаючи на гостей, спекла пиріг і разом з тим пирогом розрізала пам’ять про бувальщини своєї сім’ї на 8 симпатичних шматків. Чим тобі не бенкет? Або, мабуть, це радше бенкет в запилюженій антикварній крамниці чи й просто хмільне родинне застілля. Автор вительбушив торбу жанру, аби згодом наповнити її порожнину напіввигаданими гротескними історіями двох родів Устименко і Ґлова. Та й сама сюжетна канва побудована достоту правильно: кожна порядна книга має розпочинатися зі смерті головних героїв! Але не лякайтеся, Олег діє за принципом «show must go on», тому розщедрився ще на добрих два десятки персонажів замість двох вояків, посаджених на палю, що ніби з висоти свого «лету» наглядають за пустотливими нащадками. А діти ж насправді не такі вже й пустотливі, як просто бунтівливі й ексцентричні у своєму бажанні бути щасливими й коханими, а тут ще й політичні пертурбації чергуються одна з одною, як коржі в галицькому перекладанці. Важко й весело їм жилося й любилося, а ще важче читачу: хоча ложка меду з іронії й дотепності – це завжди смачно й корисно, але на сторінці тридцятій голова починає іти обертом від заплутаності крислатого гілля на генеалогічному дереві. Так можна й просидіти весь час читання з липкою ложкою, медом, схемою на обкладинці і відчувати себе повним дурнем або науковим дослідником – і та, і та роль не вельми приємна. Але є й альтернативний шлях: відійти від інтелектуального фаршу дослідництва і почати просто насолоджуватися естетичним складником тексту. А він тут неабиякий! Навіть не сподівайтеся побачити в цій книзі літературні кліше й усталені метафори. Як баба Приня-ворожка лікувала пухлину на нозі одного з героїв роману курячою кісткою і химерними замовляннями, так і автор водить схожою кісткою по тексту і нашіптує дивні, подекуди оксюморонні речі, що в напівмаренні перетворюють українські ландшафти на латиноамериканські: і справа навіть не в тому, що в численних Устименках, Крамаренках і Галиченках заплутатись так само легко, як в героях Маркеса, а в тому, що абсурдність описів робить історію родинної саги більш стравною для читача. Після такого читання ти не будеш жовтим і прибитим, як осіннє листя, яке ніби «запісяв двадцятиметровий кіт», навпаки – позірна пошматованість роману може бути трохи чудернацьким планом: один розділ на день – і час можна зекономити, і осмислення пройде безболісно. А осмислювати насправді є що: «усім, хто не встигли висловитись» – саме так звучить присвята, у якій автор ніби натякає, що основна проблема невисловленості полягає не так в швидкоплинності людського життя, як в силуваній затертості сімейної пам’яті, табуйованості багатьох тем. У романі, як у символічному ковчезі Ноя, можна побачити цілу галерею контроверсійних образів: писар часів козаччини і лікар-поляк, військовий Червоної армії і подвійний шпигун, більшовик і націоналіст – і ще безліч пар-антонімів людського життя, що, зливаючи свою контрастність в одне русло, гармонізують загальну рівновагу спільного роду. Але істина, яку хоче донести до нас автор полягає у тому, що історію пишуть не умовні члени Ялтинської конференції, зображення яких доліпили до одного з колажів з таким самим пієтетом, як до іншої фотомозаїки – ковбасу, а звичайний посполитий люд, якому болить збереження антикварного фортепіано, приготування польського супу за фамільним рецептом, відкриття власної кав’ярні чи таємниця срібної ложечки. Саме такі спільні для всіх поколінь дрібні, подекуди неоковирні проблеми і поєднують прапрадідів із їхніми недосвідченими нащадками: це розповідь не про еволюцію від «птеродактилів у гніздах» до «людей у гніздах», а про міжісторичну схожість, казан з киплячим борщем тяглості людського роду. Тільки тоді починаєш розуміти, що славнозвісна балакуча бабуся, розрізавши пиріг, переплутала усі шматки, як фігляр перетасовує засмальцьовані карти. Вона й сама вже не розбереться, чию історію розповідає: власну, своєї бабці, сестри чи чоловіка. Та чи це й важливо? Фактографічність відходить на другий план, коли мова йде про міфотворчість – щось середнє між кровною помстою і святобливою вдячністю. Мабуть, тому читач цього роману і відчуває себе одночасно і благословенним, і нещадно ошуканим. А натхненна оповідачка виявляється закутою в годиннику зозулею, що не дуже пильно стежить за справністю великого механізму.