Люди в гніздах
Паперова книга | Код товару 840191
Yakaboo 4.5/5
Автор
Олег Коцарев
Видавництво
Комора
Мова
Українська
Рік видання
2017
Кількість сторінок
232
Ілюстрації
Чорно-білі
Формат
84х108/32 (~135х205 мм)
Палітурка
Тверда

Усе про книжку Люди в гніздах

У кожній родині є історії, що незмінно переповідаються з покоління в покоління, мов складова таємничого ритуалу. Інші залишаються поза кадром і згодом майже зникають, осідаючи пилом на старих фотокартках або розпадаючись на абсурдні й незбагненні фрагменти. «Люди в гніздах» - це своєрідна суміш перших і других, позначена легким гумором, пародією та деконструкцією. Як, зрештою, деконструйовано ледь не цілу історичну пам'ять (зокрема локальну, родинну) в нашій частині світу. До сюжету цієї книжки потрапили романтичні втечі, стрілянина на фронті та в тилу, неймовірні повороти долі - й самотнє покинуте піаніно, що журиться на вокзалі, в той час як коні з вершниками звично збігають сходами на другий поверх, а привиди давно померлих родичів стиха під'їдають яблучне варення.

Характеристики
Автор
Олег Коцарев
Видавництво
Комора
Мова
Українська
Рік видання
2017
Кількість сторінок
232
Ілюстрації
Чорно-білі
Формат
84х108/32 (~135х205 мм)
Палітурка
Тверда
Рецензії
  •  
    Про сімейний родовід
    У цій книзі автор спробував відтворити історію свого роду протягом майже чотирьох століть. Усі життєві перипетії героїв подаються на тлі осмислення тих історичних подій, що відбувалися в Україні за різних часів. Життя багатьох героїв було нелегким, але в ньому знайшлося місце справжній любові, пригодам, дивацтвам і відчайдушній сміливості. Оповідь доповнюються фотографіями із родинного архіву автора та розмірковуваннями на різні життєві теми.
    Що сподобалося: по-перше, героям роману довелося багато пережити, і було цікаво дізнаватися те, як складалася їхня доля; по-друге, автор намагається об’єктивно, некритично описувати події роману, виступаючи радше у ролі їх споглядача, аніж критика чи історика, надаючи можливість читачам самим сформувати своє судження щодо різних фактів і подій. Дійсно, не завжди вони були справедливими, і поведінка не всіх героїв була гідною, але автор подає їх, як вимушену реальність певного часу.
    Що не сподобалося: трохи важко було простежити долі всіх героїв, адже їх багато. Намальований генеалогічний кущ героїв роману дещо полегшував цю справу, але мені було легше орієнтуватися на час і країну, у якій мали місце певні події, аніж на родинні зв’язки.
  •  
    Пиріг пам'яті або Привиди померлих родичів
    Привиди ваших померлих родичів їдять яблучне варення? А діти граються військом пластмасових курей? Ні? То, може, ви хоч раз грали на дореволюційному фортепіано не вдома чи в занехаяному Палаці культури, а на справдешньому вокзалі просто неба? – з першого погляду може здатися: питання настільки параноїдально-абсурдні, що можуть існувати лише в «ледь не гамлетівських» монологах незнайомої старенької бабусі, що день у день підсідає саме до тебе у метро чи в автобусі і починає розповідати про барокові крученики своєї нелегкої долі: дівоцтво в червоних кісниках, ранній шлюб «до чоловіка – із ляльками», зрадлива ключниця, щось схоже на власний бізнес, особливості випікання святочної паски (P.s. щоб була схожа на рум’яну хлібину, а не на циліндричну бутафорію), цигарки чоловіка, пам’ятник Леніна і т.д., – із родинного гнізда її історій тобі на плечі звалюється, як важелезна цеглина, ціла купа жовтодзьобих птахів, кумедних, але й по-дитячому кусючих, що в унісон цвірінькають на вухо, кожен розповідаючи власну версію подій. А ти вже, як неуважний учень-нехлюй в гуртку корабельного моделювання, маєш склеїти з цих уламків щось пристойне в своїй цілісності і сподіватися на те, що це ще може поплисти. І цей сюрреалістичний канделябр таки пливе, лише тоді починаєш розуміти, як сильно раділа Мері Шеллі, створюючи свого літературного вихованця.
    Роман Олега Коцарева «Люди в гніздах» – це бабуся, яка, чекаючи на гостей, спекла пиріг і разом з тим пирогом розрізала пам’ять про бувальщини своєї сім’ї на 8 симпатичних шматків. Чим тобі не бенкет? Або, мабуть, це радше бенкет в запилюженій антикварній крамниці чи й просто хмільне родинне застілля.
    Автор вительбушив торбу жанру, аби згодом наповнити її порожнину напіввигаданими гротескними історіями двох родів Устименко і Ґлова. Та й сама сюжетна канва побудована достоту правильно: кожна порядна книга має розпочинатися зі смерті головних героїв! Але не лякайтеся, Олег діє за принципом «show must go on», тому розщедрився ще на добрих два десятки персонажів замість двох вояків, посаджених на палю, що ніби з висоти свого «лету» наглядають за пустотливими нащадками. А діти ж насправді не такі вже й пустотливі, як просто бунтівливі й ексцентричні у своєму бажанні бути щасливими й коханими, а тут ще й політичні пертурбації чергуються одна з одною, як коржі в галицькому перекладанці. Важко й весело їм жилося й любилося, а ще важче читачу: хоча ложка меду з іронії й дотепності – це завжди смачно й корисно, але на сторінці тридцятій голова починає іти обертом від заплутаності крислатого гілля на генеалогічному дереві. Так можна й просидіти весь час читання з липкою ложкою, медом, схемою на обкладинці і відчувати себе повним дурнем або науковим дослідником – і та, і та роль не вельми приємна. Але є й альтернативний шлях: відійти від інтелектуального фаршу дослідництва і почати просто насолоджуватися естетичним складником тексту. А він тут неабиякий! Навіть не сподівайтеся побачити в цій книзі літературні кліше й усталені метафори. Як баба Приня-ворожка лікувала пухлину на нозі одного з героїв роману курячою кісткою і химерними замовляннями, так і автор водить схожою кісткою по тексту і нашіптує дивні, подекуди оксюморонні речі, що в напівмаренні перетворюють українські ландшафти на латиноамериканські: і справа навіть не в тому, що в численних Устименках, Крамаренках і Галиченках заплутатись так само легко, як в героях Маркеса, а в тому, що абсурдність описів робить історію родинної саги більш стравною для читача. Після такого читання ти не будеш жовтим і прибитим, як осіннє листя, яке ніби «запісяв двадцятиметровий кіт», навпаки – позірна пошматованість роману може бути трохи чудернацьким планом: один розділ на день – і час можна зекономити, і осмислення пройде безболісно.
    А осмислювати насправді є що: «усім, хто не встигли висловитись» – саме так звучить присвята, у якій автор ніби натякає, що основна проблема невисловленості полягає не так в швидкоплинності людського життя, як в силуваній затертості сімейної пам’яті, табуйованості багатьох тем. У романі, як у символічному ковчезі Ноя, можна побачити цілу галерею контроверсійних образів: писар часів козаччини і лікар-поляк, військовий Червоної армії і подвійний шпигун, більшовик і націоналіст – і ще безліч пар-антонімів людського життя, що, зливаючи свою контрастність в одне русло, гармонізують загальну рівновагу спільного роду. Але істина, яку хоче донести до нас автор полягає у тому, що історію пишуть не умовні члени Ялтинської конференції, зображення яких доліпили до одного з колажів з таким самим пієтетом, як до іншої фотомозаїки – ковбасу, а звичайний посполитий люд, якому болить збереження антикварного фортепіано, приготування польського супу за фамільним рецептом, відкриття власної кав’ярні чи таємниця срібної ложечки. Саме такі спільні для всіх поколінь дрібні, подекуди неоковирні проблеми і поєднують прапрадідів із їхніми недосвідченими нащадками: це розповідь не про еволюцію від «птеродактилів у гніздах» до «людей у гніздах», а про міжісторичну схожість, казан з киплячим борщем тяглості людського роду.
    Тільки тоді починаєш розуміти, що славнозвісна балакуча бабуся, розрізавши пиріг, переплутала усі шматки, як фігляр перетасовує засмальцьовані карти. Вона й сама вже не розбереться, чию історію розповідає: власну, своєї бабці, сестри чи чоловіка. Та чи це й важливо? Фактографічність відходить на другий план, коли мова йде про міфотворчість – щось середнє між кровною помстою і святобливою вдячністю. Мабуть, тому читач цього роману і відчуває себе одночасно і благословенним, і нещадно ошуканим. А натхненна оповідачка виявляється закутою в годиннику зозулею, що не дуже пильно стежить за справністю великого механізму.
Купити - Люди в гніздах
Люди в гніздах
150 грн
Є в наявності
 

Рецензії Люди в гніздах

4.5/5
  • 5
  • 4
  • 3
  • 2
  • 1
  •  
    Про сімейний родовід
    У цій книзі автор спробував відтворити історію свого роду протягом майже чотирьох століть. Усі життєві перипетії героїв подаються на тлі осмислення тих історичних подій, що відбувалися в Україні за різних часів. Життя багатьох героїв було нелегким, але в ньому знайшлося місце справжній любові, пригодам, дивацтвам і відчайдушній сміливості. Оповідь доповнюються фотографіями із родинного архіву автора та розмірковуваннями на різні життєві теми.
    Що сподобалося: по-перше, героям роману довелося багато пережити, і було цікаво дізнаватися те, як складалася їхня доля; по-друге, автор намагається об’єктивно, некритично описувати події роману, виступаючи радше у ролі їх споглядача, аніж критика чи історика, надаючи можливість читачам самим сформувати своє судження щодо різних фактів і подій. Дійсно, не завжди вони були справедливими, і поведінка не всіх героїв була гідною, але автор подає їх, як вимушену реальність певного часу.
    Що не сподобалося: трохи важко було простежити долі всіх героїв, адже їх багато. Намальований генеалогічний кущ героїв роману дещо полегшував цю справу, але мені було легше орієнтуватися на час і країну, у якій мали місце певні події, аніж на родинні зв’язки.
  •  
    Пиріг пам'яті або Привиди померлих родичів
    Привиди ваших померлих родичів їдять яблучне варення? А діти граються військом пластмасових курей? Ні? То, може, ви хоч раз грали на дореволюційному фортепіано не вдома чи в занехаяному Палаці культури, а на справдешньому вокзалі просто неба? – з першого погляду може здатися: питання настільки параноїдально-абсурдні, що можуть існувати лише в «ледь не гамлетівських» монологах незнайомої старенької бабусі, що день у день підсідає саме до тебе у метро чи в автобусі і починає розповідати про барокові крученики своєї нелегкої долі: дівоцтво в червоних кісниках, ранній шлюб «до чоловіка – із ляльками», зрадлива ключниця, щось схоже на власний бізнес, особливості випікання святочної паски (P.s. щоб була схожа на рум’яну хлібину, а не на циліндричну бутафорію), цигарки чоловіка, пам’ятник Леніна і т.д., – із родинного гнізда її історій тобі на плечі звалюється, як важелезна цеглина, ціла купа жовтодзьобих птахів, кумедних, але й по-дитячому кусючих, що в унісон цвірінькають на вухо, кожен розповідаючи власну версію подій. А ти вже, як неуважний учень-нехлюй в гуртку корабельного моделювання, маєш склеїти з цих уламків щось пристойне в своїй цілісності і сподіватися на те, що це ще може поплисти. І цей сюрреалістичний канделябр таки пливе, лише тоді починаєш розуміти, як сильно раділа Мері Шеллі, створюючи свого літературного вихованця.
    Роман Олега Коцарева «Люди в гніздах» – це бабуся, яка, чекаючи на гостей, спекла пиріг і разом з тим пирогом розрізала пам’ять про бувальщини своєї сім’ї на 8 симпатичних шматків. Чим тобі не бенкет? Або, мабуть, це радше бенкет в запилюженій антикварній крамниці чи й просто хмільне родинне застілля.
    Автор вительбушив торбу жанру, аби згодом наповнити її порожнину напіввигаданими гротескними історіями двох родів Устименко і Ґлова. Та й сама сюжетна канва побудована достоту правильно: кожна порядна книга має розпочинатися зі смерті головних героїв! Але не лякайтеся, Олег діє за принципом «show must go on», тому розщедрився ще на добрих два десятки персонажів замість двох вояків, посаджених на палю, що ніби з висоти свого «лету» наглядають за пустотливими нащадками. А діти ж насправді не такі вже й пустотливі, як просто бунтівливі й ексцентричні у своєму бажанні бути щасливими й коханими, а тут ще й політичні пертурбації чергуються одна з одною, як коржі в галицькому перекладанці. Важко й весело їм жилося й любилося, а ще важче читачу: хоча ложка меду з іронії й дотепності – це завжди смачно й корисно, але на сторінці тридцятій голова починає іти обертом від заплутаності крислатого гілля на генеалогічному дереві. Так можна й просидіти весь час читання з липкою ложкою, медом, схемою на обкладинці і відчувати себе повним дурнем або науковим дослідником – і та, і та роль не вельми приємна. Але є й альтернативний шлях: відійти від інтелектуального фаршу дослідництва і почати просто насолоджуватися естетичним складником тексту. А він тут неабиякий! Навіть не сподівайтеся побачити в цій книзі літературні кліше й усталені метафори. Як баба Приня-ворожка лікувала пухлину на нозі одного з героїв роману курячою кісткою і химерними замовляннями, так і автор водить схожою кісткою по тексту і нашіптує дивні, подекуди оксюморонні речі, що в напівмаренні перетворюють українські ландшафти на латиноамериканські: і справа навіть не в тому, що в численних Устименках, Крамаренках і Галиченках заплутатись так само легко, як в героях Маркеса, а в тому, що абсурдність описів робить історію родинної саги більш стравною для читача. Після такого читання ти не будеш жовтим і прибитим, як осіннє листя, яке ніби «запісяв двадцятиметровий кіт», навпаки – позірна пошматованість роману може бути трохи чудернацьким планом: один розділ на день – і час можна зекономити, і осмислення пройде безболісно.
    А осмислювати насправді є що: «усім, хто не встигли висловитись» – саме так звучить присвята, у якій автор ніби натякає, що основна проблема невисловленості полягає не так в швидкоплинності людського життя, як в силуваній затертості сімейної пам’яті, табуйованості багатьох тем. У романі, як у символічному ковчезі Ноя, можна побачити цілу галерею контроверсійних образів: писар часів козаччини і лікар-поляк, військовий Червоної армії і подвійний шпигун, більшовик і націоналіст – і ще безліч пар-антонімів людського життя, що, зливаючи свою контрастність в одне русло, гармонізують загальну рівновагу спільного роду. Але істина, яку хоче донести до нас автор полягає у тому, що історію пишуть не умовні члени Ялтинської конференції, зображення яких доліпили до одного з колажів з таким самим пієтетом, як до іншої фотомозаїки – ковбасу, а звичайний посполитий люд, якому болить збереження антикварного фортепіано, приготування польського супу за фамільним рецептом, відкриття власної кав’ярні чи таємниця срібної ложечки. Саме такі спільні для всіх поколінь дрібні, подекуди неоковирні проблеми і поєднують прапрадідів із їхніми недосвідченими нащадками: це розповідь не про еволюцію від «птеродактилів у гніздах» до «людей у гніздах», а про міжісторичну схожість, казан з киплячим борщем тяглості людського роду.
    Тільки тоді починаєш розуміти, що славнозвісна балакуча бабуся, розрізавши пиріг, переплутала усі шматки, як фігляр перетасовує засмальцьовані карти. Вона й сама вже не розбереться, чию історію розповідає: власну, своєї бабці, сестри чи чоловіка. Та чи це й важливо? Фактографічність відходить на другий план, коли мова йде про міфотворчість – щось середнє між кровною помстою і святобливою вдячністю. Мабуть, тому читач цього роману і відчуває себе одночасно і благословенним, і нещадно ошуканим. А натхненна оповідачка виявляється закутою в годиннику зозулею, що не дуже пильно стежить за справністю великого механізму.
 
Характеристики Люди в гніздах
Автор
Олег Коцарев
Видавництво
Комора
Мова
Українська
Рік видання
2017
Кількість сторінок
232
Ілюстрації
Чорно-білі
Формат
84х108/32 (~135х205 мм)
Палітурка
Тверда
Папір
Книжкова
Шрифт
Joanna Nova
Тираж
1000
ISBN
978-617-7286-27-0
Вага
265 гр.
Тип
Паперова
Література країн світу
Українська література
Література за періодами
Сучасна література