Книги Шабловського читала і до цього, фаворитом все ж лишається "Наша маленька ПНР". Я прочитала "Кулемети й вишні" не відразу, коли книга вийшла. Пам'ятаю, чому тоді вона наробила шуму - бо це історія про дуже неоднозначну сторінку історії в житті України та Польщі - Волинську трагедію. У книзі автор розказує історії кількох людей, які дотичні до того часу. Підкупає те, що він починає з історії жінки, яка живе на території України. Вона полячка, але не знає, хто її батьки, адже її врятували українці у ті страшні роки. З цього і починається велика історія і великий експеримент - знайти батьків героїні. Не буду спойлерити вдається це автору чи ні, але саме заради цього і читала. Загалом враження про книгу - як на мене надто заплутано. Дуже багато імен, родин, в якийсь момент у мене в голові вже не трималося купи хто чий син і хто кого підтримував. У цьому вбачаю мінус. Але великий плюс - це хороший привід більше дізнатися і про поляків та їхню діяльність, і про українців. Звісно у книзі немає чіткої відповіді про те, хто більше вбив - українці чи поляки. Проте є статистика загиблих поляків. Це спонукає більше гуглити, читати і шукати. Якщо чесно, тут таки історія більше подана зі сторони поляків, адже сам автор - поляк. Але у будь-якому випадку книгу читати треба.

Волинська трагедія — чи Волинська різанина, як називають ці трагічні події поляки — кілька років тому спричинила страшний вибух ненависті після того, як у Польщі офіційно назвали її геноцидом. Я воліла б, щоб історію залишили історикам, а не політикам, які спекулюють на подіях майже 80-річної давнини. Вітольд Шабловський, визнаний польський майстер художнього репортажу, вирішує відшукати серед українців не злочинців, а праведників, тих людей, які ризикуючи своїм власним життям і життями своїх найближчих, допомагали сусідам-полякам, своїм друзям або й навіть незнайомцям. Як на мене, це просто диво, що після стількох десятиліть він таки знаходить живих свідків і записує їхні історії з перших уст. Дуже тяжко читати, наприклад, про те, як розкопують масове поховання з десятками дитячих скелетиків. Чи про те, як на місці колись великого і гарного села, тепер самі хащі і неможливо навіть здогадатися, що тут колись мешкали люди. У книзі багато важких, надзвичайно болісних сторінок, від яких стискається серце. Проте — це книга про доброту, любов і взаємодопомогу, про те, як залишитися людиною у абсолютно божевільних, ненормальних обставинах. Це потрібна і важлива книга, познайомтеся з нею, щоб пам'ятати і пробачати.

Вітольд Шабловський "Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині" Це велика сміливість, друкувати в Україні книгу поляка про Волинську трагедію. І, визнаю, Видавництво Старого Лева з цим завданням чудово справилося. Я дуже рідко читаю передмови та післямови. Цього ж разу слово від перекладача прочитала після кількох сторінок книги. Чому? Бо стало цікаво, чи поділяв Андрій Бондар те, що з польської в українську перетворював. З полегкістю дізналася, що ні і просто потонула у вирі людських доль.... Тут кожна сторінка відзивалася болем чи радістю, зневагою чи гордістю, ненавистю чи любов"ю, патріотизмом чи шовінізмом. Жодна історія не залишила байдужою. Причому емоції, які вона викликала, були кардинально протилежними. Інколи автора хотілося носити на руках, бо відчувалася правдивість та повага й щирість до українців. Інколи ж його хотілося роздерти за зверхність та пиху. Безумовно, книга потребувала величезних зусиль та затрат часу. Вона дихає любов"ю до Польщі та поляків, у ній направду щира вдячність автора та тих, хто зобов"язаний сьогодні життям добрим людям з Волині. Але ця книга стала для мене дуже болючою і важкою... Я переконана, що національна приналежність людини не є приводом для її вбивства. Я не буду заглиблюватися у передумови та причини цієї трагедії, я промовчу про столітній польський гніт українського народу. Я навіть не показуватиму пальцем на величезну різницю у кількості вбитих поляків та українців у статистиці обох держав, які винні й відповідальні за події 1943 року на Волині. Але!!! Не помітити зневаги до спроб України побудувати нову державу складно. Важко вдавати, що поляку зі сторони краще видно наш патріотизм і він може авторитетно заявляти, що на Сході зараз воюють або не надто хитрі люди, або ж фанатики. Просто неможливо змовчати, коли село, в яке ще років з 10 тому їхали з Луцька, щоб гарно й розкішно відпочити, називають забитим із забігайлівкою край дороги. Ніби автор намагається применшити нас, українців. І від цього боляче, образливо, зле. І окремі критичні зауваги стосовно поляків аж ніяк не применшують ось цього загального болю, в якому українець і сьогодні гірший, забитіший, не здатний на патріотизм, на відданість, на великі прагнення-усі його мрії-це пузо набити і круту машину купити. Я раджу книгу. І охоче читатиму нові відгуки. Бо болить. Бо раптом хтось там знайде щось нове, не помічене мною. Бо раптом я надто суб"єктивно оцінила прочитане.