Книга Конотопська відьма

Книга "Конотопська відьма" мені не зовсім припала до вподоби, оскільки я не зовсім полюбляю історії про походи, битви, війни і таке подібне. Краще вже про кохання почитати. Але були тут і цікаві моменти.
Звісно, читаючи назву "Конотопська відьма" очікуєш чогось такого неймовірного, бо зараз всі ми звикли до неймовірних пригод та історій, адже ринок перенасичений такими історіями і одна моторошніша за іншу, проте це ж писалося давно, тому нічого подібного тут немає. Тож я тішилася двома епізодами. По-перше, коли сотнику винесли гарбуза. Ніяк не можу звикнути, що раніше так справді відмовляли чоловікам. Для мене це щось химерне й чудернацьке. Сказати "ні" не можна було, а гарбуз - це було нормально.
А, по-друге, насмішила ситуація з відьмами. Як їх збиралися виявляти. Як втоне, то не відьма, а як випливе, то відьма й все одно треба буде покінчити з нею. В результаті всіх жінок повбивають. Ото логіка! Та найсмішніше те, що потім же до однієї з тих відьом все одно почали звертатися за допомогою, бо самі були не спроможні.

Передати атмосферу повної забобонності тогочасного селянства у автора вийшло чудово - у сімнадцятому столітті наука до міст, надто невеликих, надходила дуже маленькими шматочками - але заперечити всі народні вірування, певна річ, не могла. Так само й не могла вона вплинути на мову - у тексті трапляється величезна кількість старослов'янських слів, через які я, читаючи цю книгу вголос, часто-густо не могла прорватися. Втім, нічого дивного якраз у цьому немає - Квітка-Основ'яненко, хоч і вважається батьком української прози, та все-таки в його лексиконі була ще далеко не сформована остаточно літературна мова. Однак у конкретному виданні справді не завадив би детальний словничок.
Сама ж історія мені видалася достатньо кумедною, аби хотіти час від часу її перечитувати (надто вдалий - прийом із зачином кожного розділу, який починається "Смутний-смутний і невеселий...". Проте водночас враження таке, ніби письменник водночас із зображенням козацтва та селян прагне покепкувати над їхньою забобонністю.
Кінцівка також не стала винятком. З одного боку, катюзі по заслузі - Прокіп Ригорович таки отримав своє, всівшися в калюжу зі своїм бажанням стати новим сотником. Микита Уласович заплатив за свою нестійкість та повну покірність волі хитруна. Проте, знов-таки, автор не може не дати вихід ще одній дозі уїдливості наприкінці твору, коли заявляє, що хорунжівні Олені та її чоловікові все одно не було щастя після організованого чаклункою весілля, а Явдоха все одно померла - та ще й через випадок.