Купили "Отруєні пейзажі" чисто випадково. І не пошкодували. Невеличка, практично непомітна книжка з вражаючим змістом. Що ми знаємо про могили? Тисячі невинно закатованих. А ми ходимо по них і слухаємо, як шелестить трава, вітер грається листям дерев. Історія про те, що ми схильні забути, як про страшний сон. Історія про те, що нам тяжко лягає на душу. Історія про те, якою важкою буває людська жорстокість. Історія про те, чого ми не знаємо узагалі. Книга вражає не тільки і скільки своїм текстом, який будить наші жалі. Її читач неодмінно задумається про вічне. Пам'ять у ХХІ столітті нам необхідна, як ковток свіжого повітря. Щоб пам'ятати про тяжкі злочини минулого. І залишатися людьми в будь-яких ситуаціях. Автор не перевантажує читача надміром деталей. Книга читається просто. Сюжет тримається на віддалі від сухої історії, через що книгу буде приємно читати кожному. Написана легкою і зрозумілою мовою, гарним авторським стилем, з хорошим перекладом на українську. Щодо деталей - мені особисто сподобалася обкладинка, дуже приємна на дотик. Словом, рекомендую до прочитання усім.

Твір Мартіна Поллака має глибокий символізм. Під «отруєними пейзажами» автор розуміє місця, де були здійснені жахливі злочини проти людства – масових розстрілів, захоронень. Багато з них за роки стали мальовничими краєвидами, та десь глибоко, під ковдрою зелені й квітів, криються глибокі рани, що не загоюються. Читаючи, відразу згадав Бабин Яр, концтабори Польщі та Німеччини, той самий Донецький аеропорт… Насправді, місця, які ми знаємо з історії, то є «крапля в морі». Таких набагато більше. До речі, якраз про Бабин Яр, а ще Каринь, Худу Яму, Понарський ліс, Горнвальд, Курапати поблизу Мінська, Рехніц йдеться у цій книзі. «Отруєні пейзажі» відкриває очі на реальну картину буття. Те, що вся Європа – то є велетенське кладовище людських душ, на якому ми живемо, навіть не усвідомлюючи цього. Це розповіді, яких не прочитаєш в підручниках з історії, і які, на жаль, вже немає кому переповісти. Умовно текст розділено на 3 частини, в кожній з яких йдеться про спроби маскування страшних злочинів, анонімність жертв і злочинців. Зокрема, про вбивства, скоєні у Словенії, про які автор дізнався від свого діда. Про праліс, у якому автор так любив гуляти, і у карстових печерах якого заховано сотні анонімних тіл. Читаючи про жертв війни, фактично протидієш забуванню та витісненню тих фактів, що їх має знати кожен. Якщо ви цікавитесь історією, зокрема Другої світової війни, безсумнівно, цей твір має бути вами прочитаний.